Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Ми колись зустрічалися… — зрештою відповідаю. Краще бути чесною. Справді? Принаймні настільки, наскільки можу.

— Коли ви розлучилися?

— Давно. Нам було… ой… шістнадцять чи сімнадцять.

Це «ой» фальшиве. Воно лише, щоб додати туману непевності. Насправді я чітко знаю день, коли ми розлучилися. Мені було шістнадцять і два місяці, Джеймсу за кілька місяців мало б виповнитися сімнадцять.

— За взаємною згодою?

— Тоді ні.

— Але з того часу стосунки владналися? Тобто, ви ж були на вечірці Клер… — вона стихає, запрошуючи погратися в розмови про час і його цілющі властивості, і як з шістнадцятилітніх зрад та обманів у двадцять шість можна лише посміятися.

Але я мовчу. Що мені казати? Правду?

Холод оповиває моє серце, вистуджуючи спеку лікарні та тепло призахідного сонця.

Я не люблю такі запитання.

Смерть Джеймса — це нещасний випадок, рушниця, що в жодному разі не мала бути заряджена, спрацювала. Але чому тоді тут поліціянтка і чому мене розпитують про давно забутий розрив?

— Який це має стосунок до Джеймсової смерті? — різко запитую. Занадто різко. Вона підводить голову з-за нотаток, і її темна помада утворює здивоване «ой». Дідько. Дідько, дідько, дідько.

— Ми лише намагаємося відтворити повну картину подій, — пояснюють мені м’яко.

Холод пробігає по спині.

Джеймса застрелили рушницею, що мала би бути незарядженою. Хто ж тоді її зарядив?

Кров відступає від обличчя.

Мені страшенно кортить повторити запитання: я підозрювана?

Проте не можу. Не можу запитати, бо, власне, питання і накличе підозри. Зненацька я нестерпно хочу бути непідозрюваною.

— Це було дуже давно, — відповідаю, намагаючись прийти до тями. — Мені боліло, довго боліло, проте з часом забувається, йдеш собі далі, чи не так?

Ні, не так. Нічого такого. Принаймні я не пішла.

Вона не чує брехні моїх слів. Натомість вона плавно повертає штурвал.

— Що трапилося після того, як підстрелили Джеймса? — запитує Ламарр. — Ви пам’ятаєте, що робили потім?

Заплющую очі.

— Спробуйте мене провести за собою, — промовляє вона м’яко, її голос майже гіпнотизує. — Ви були з ним у коридорі…

Я була з ним у коридорі. Мої руки, мій одяг — усе в крові. Його крові. Калюжах крові.

Він лежав із заплющеними очима, я прихилила голову до його обличчя, намагаючись дослухатися до його дихання. Він дихав. Уривчастий подих відбивався на моїх щоках.

Джеймс був іншим, не таким, як коли ми ще були разом. Зморшки навколо очей, щетина, обличчя висохло й стало виразнішим, більш окресленим. Проте це й досі був Джеймс. Я знала контури його брів, горбик носа, западинку під губами, де збиралися крапелинки поту літніми ночами.

Це й досі був мій Джеймс. За винятком того, що він не був. Та де, трясця її, Клер? Позаду почулися кроки, але це була Ніна, вона тримала щось довге й біле, скоріш за все, простирадло. Вона нахилилася й почала туго перев’язувати Джеймсову ногу.

— Гадаю, єдине, на що варто сподіватися — те, що вдасться стабілізувати твій стан, — вона чітко та голосно зверталася до Джеймса, але я знала, що слова стосувалися й мене. — Джеймсе, ти мене чуєш?

Він нічого не відповів. Обличчя ставало дивного воскуватого кольору. Ніна хитала головою, а потім мовила мені:

— Клер буде за кермом, ти вказуватимеш дорогу. Я буду поруч із Джеймсом позаду, щоб підтримувати його стан, поки не доїдемо. Томові слід лишитися із Фло. Думаю, у неї шок.

— Де Клер?

— Намагалася зловити сигнал по той бік саду, як виявилось, іноді там ловить.

— Марно, — пролунало над головою. Це була Клер. Стояла біла, як крейда, вона встигла одягнутися. — Він може говорити?

— Він сказав кілька слів, — відповіла їй. Сльози роздирали горло. — Але, думаю… думаю зараз він непритомний.

— Прокляття, — її обличчя ще дужче збіліло, бліді губи без сліду крові, сльози блищали в очах. — Мені треба було прийти раніше. Я лиш думала…

— Не верзи дурниць, — відрізала Ніна. — Усе правильно зробила, викликати швидку — найважливіше, якби ж ми могли зловити той клятий сигнал. Так… джгут — це єдине, що можна вдіяти за таких умов. Нічого більше не робитиму, нам слід забрати його звідси.

— Я поведу, — одразу зголосилася Клер. Ніна кивнула.

— Я буду з ним на задньому сидінні, — Ніна поглянула у вікно. — Клер, іди до машини і піджени її якомога ближче до вхідних дверей, — Клер кивнула головою і пішла за ключами. Ніна вела далі, звертаючись тепер до мене: — Нам потрібно знайти щось, щоб його підняти. Зашкодимо ще більше, якщо почнемо нести.