Рут Веа - У лісі-лісі темному

Як же довго в мені жила гіркота про ті події. А тепер це зникло, образа випарувалась, а з нею і Джеймс, єдина людина, що про це знала.

Щодо цього відчуваю полегкість, проте й нестерпний тягар.

Я лежу і думаю про те, як уперше, ні, таки не вперше його побачила. Тоді нам було дванадцять чи тринадцять, можливо, й менше. А вперше, коли його помітила, це був літній семестр десятого класу. Джеймс грав Багсі Мелоуна в шкільній виставі. Клер, звісно ж, була Блаузі Браун. Власне, було жеребкування між цією роллю та роллю Таллули, проте, оскільки в кінці Блаузі таки отримує свого чоловіка, роль дісталася Клер, адже вона ніколи не любила грати переможених.

Я бачила до цього Джеймсові вибрики на уроках, жбурляння паперових літачків, малюнки на руках. Але на сцені… на сцені він осяював собою все навколо. Мені лише виповнилося п’ятнадцять, Джеймсові за кілька місяців мало бути шістнадцять — найстарший серед нас. Того року він зухвало вибрив потилицю, а решту волосся скрутив у маленький хвостик на маківці. Він мав нахабний та бунтівний вигляд, але для ролі Багсі він вирівнював чуприну олією для волосся й на репетиціях, навіть у шкільній формі, був непідробно схожим на ґанґстера тридцятих. Він точно копіював ходу, манеру стояти, затискаючи невидиму сигару в кутику рота. Це було настільки переконливо, що я відчувала запах диму, хоча його, звісно ж, не було. Його мова була лаконічною та різкою. Я хотіла з ним переспати. Я знала, що решта присутніх дівчат і деякі хлопці відчували те саме.

Я знала думки Клер, адже вона зі мною поділилася. Вона сиділа позаду мене й шепотіла на вухо, рожева помада Блаузі торкалася мого волосся:

— Я отримаю Джеймса Купера. Я так вирішила.

Нічого на те не відповіла. Зазвичай Клер отримувала те, що хотіла.

Літні канікули минули тихо, я навіть почала вже думати, що Клер забула про свою обіцянку. Потім повернулися до навчання і з тисячі дрібничок — те, як вона крутила волосся, кількості незастебнутих ґудзиків на шкільній сорочці — я зрозуміла, що вона нічого не забула. Вона лише вичікувала слушної миті.

Настав осінній семестр і час «Кішки на розпеченому даху». Джеймса обрали на роль Бріка, Клер — Меґґі. Вона захоплено теревенила про додаткові репетиції наодинці в студії, проте навіть чари Клер не змогли впоратися з інфекційним мононуклеозом. Її звільнили із занять на решту семестру, і роль дісталася дублеру. Мені.

Так замість Клер Меґґі грала я, гарячу, пристрасну Меґґі. Я цілувала Джеймса щовечора цілий тиждень, боролася з ним, пригорталася до нього з такою чуттєвістю, про яку й гадки не мала. Аж поки він її не покликав, я ніколи до того чи й опісля так не поводилася. Проте Джеймс був п’яним, злим, спантеличеним Бріком, а я перетворилася на Меґґі.

В останній вечір у нас була вечірка для трупи: кола, бутерброди в акторській, яка насправді була порожнім класом в кінці коридору біля зали. А потім кола та «Джек Деніелс» на паркувальному майданчику, а потім кухня Льюса Фанча.

Джеймс узяв мою руку, і ми вдвох піднялися сходами до спальні брата Льюїса. Лежали на скрипливому односпальному ліжку Тобі Фінча і робили речі, від яких я й досі здригаюся, згадуючи навіть тут, через десять років, у лікарняній палаті.

Так Джеймс Купер утратив цноту. У шістнадцятирічному віці, зимової ночі, на ковдрі зі Спайдерменом та модельками літачків, що крутилися над нашими головами, поки ми цілувалися, кусали одне одного й стогнали.

А потім ми були разом — ось так просто все вийшло, нічого й розповідати.

Господи, я кохала його.

А зараз його нема. Цього не може бути.

Я згадую м’який та приємний голос Ламарр: А Джеймс, як ви з ним познайомилися?

Що я мусила їй відповісти, якщо вже говорити щиро?

Я настільки добре його знала, що навіть, доторкнувшись уночі до його обличчя, була би впевненою, що це він.

Я настільки добре його знала, що могла б розповісти про кожний шрам та плямку на його тілі, рубець від апендициту праворуч на животі, шрами від падіння з велосипеда, те, як його волосся розпадалося на три окремі пасма, що спадали одне на одне…

Я знала його серцем.

А він пішов.

Я не говорила з ним десять років, проте думала про нього щодня.

Його нема, нема тоді, коли мені це так потрібно, нема й гніву, який я тамувала в собі увесь цей час, поки переконувала себе, що мені вже байдуже, що це частина минулого, що давно загуло, під замком.

Його нема.

Можливо, якщо я повторюватиму частіше, почну в це вірити.