Рут Веа - У лісі-лісі темному

Я сплю, відсипаюся від утоми тієї ночі. Навіть попри гудіння машин з коридору і настирливого світла. Медсестри більше не заходять що дві години, щоб перевірити мій стан. Я сплю… і сплю… і сплю.

Потім прокидаюся у цілковитій дезорієнтації. Де я? Який сьогодні день? Рефлекторно шукаю телефон.

Його нема. Замість телефона стоїть пластикова ємність з водою.

А потім реальність щосили навалюється на мій череп.

Сьогодні понеділок.

Я в лікарні, десь у Нортумберленді.

Джеймс мертвий.

— Прокидайся, прокидайся, — наполягає північний акцент медсестри, яка швидко окидає своїм професійним оком записи з історії хвороби. — Сніданок буде за хвилину.

Я й досі в лікарняній сорочці, вона вже виходить, а їй кричу:

— Зачекайте!

Вона обертається — брови підняті від здивування. Неохоче так обертається і навіть не думає зупинятися.

— П-пробачте, — заїкаюся. — Я лише хотіла дізнатися, чи м-можу отримати свій одяг. Я хотіла би свій одяг. І телефон, якщо це можливо.

— Ми попросимо родичів їх принести, — вона швидко відповідає. — Ми не кур’єрська служба, — і йде собі з палати, ляскаючи дверима.

У такому разі вона не знає. Про мене. Про те, що трапилося. Мені спадає на думку, що будинок тепер — місце злочину. Жодних сумнівів, що Ніна, Клер й усі інші досі там ходять навшпиньки довкола засохлої Джеймсової крові. Хоча ні, мабуть, їх відправили додому чи поселили в готель. Треба буде запитати Ламарр, коли вона прийде. Якщо вона прийде.

Це вперше я розумію, наскільки залежу від поліції. Вони — єдина ниточка з навколишнім світом.

Десь близько одинадцятої ранку пролунав стукіт у двері. Я читаю книжку, яку на моє прохання принесла медсестра з благодійної полички. Я попросила будь-що, окрім криміналу. Частково — тому що не хотіла натрапити на власну книжку. Я ніколи не перечитую після публікації, не кажучи вже про те, щоб гортати їх тут і зараз. А й тому, що не могла витримати жодної стрілянини, смертей чи горя. Вона повернулася з «Квітами на горищі», яку я читала в школі й іще тоді думала: ну що за маячня.

Коли лунає стукіт, я відчуваю полегшення, бо можу відірватися від жорстокого світу південної готики, але мені знадобилося кілька хвилин, щоб звикнути до обличчя Ламарр і затягнутого дротом віконця.

Вона тримає в руках паперове горнятко.

— Кави?

— Ой, дякую вам, — я намагаюся приховати відчай, намагаюся не вирвати з її рук каву. Проте це просто неймовірно, яке значення мають такі дрібниці для дівчини, позбавленої шансу усамітнитися в лікарні. З дотику розумію, що кава надто гаряча, щоб пити. Я панькаюся з нею, намагаючись дібрати слова, щоб розповісти те, що хочу, а Ламарр бубнить щось про несезонність холодної погоди і розчищення доріг від снігу, що нападав за вихідні. Нарешті вона замовкає, і я хапаюся за цю нагоду.

— Сержанте…

— Констебль.

— Перепрошую, — я роздратована через власну помилку, намагаюся приборкати хвилювання. — Послухайте, я тут подумала, а що з Клер?

— Клер? — вона схиляється нижче. — Ви щось згадали?

— Прошу?

— Ви почали пригадувати, що відбулося після того, як вибігли з будинку?

— Що? — ми якусь хвилину просто витріщалися одна на одну. Потім вона жалісливо похитала головою. — Вибачте, я з ваших слів…

— Що ви маєте на увазі? З нею щось трапилося?

— Розкажіть, що пам’ятаєте, — звертається вона до мене Якусь мить не відповідаю нічого, намагаючись щось прочитати на її вродливому стриманому обличчі. Її очі зустрілися з моїми, я нічого не можу сказати. Але є щось таке, чого вона недоговорює.

— Я пам’ятаю… — повільно веду. — Я пам’ятаю, як біжу лісом… пам’ятаю вогні машин і скло… а потім після аварії пам’ятаю, як дерлася, загубила черевик, великі друзки скла на асфальті, — коли це кажу, до мене починають повертатися спогади. Низький тунель із голих гілок, бліде світло автомобільних фар, накульгування, коли намагалася зупинити хоч когось, щоб допомогли. Вогні фургона, що прорізував темряву, його заносило дорогою. Я стою, махаю руками як скажена, сльози течуть по обличчю, я подумала, що він не зупиниться. Якусь мить думала — мене розчавить. Проте ні, його занесло набік, він зупинився. Опустилося вікно, бліде обличчя спитало: «Якого дідька?», а потім: «Ти потрапила?..». Решта слів так і зависла в повітрі.

— Це все. Що було перед тим, плутається… картинки стають дедалі розмитішими, а потім велика біля пляма. Послухайте, що трапилося з Клер? Вона ж не…