Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Так і є. Нема чого додати, — міцно стискаю губи.

— Справді? Гм, давай, поміркуймо, — вона починає перераховувати факти на пальцях. — Ви розходитеся, ти йдеш зі школи, рвеш контакти з усіма друзями й не спілкуєшся з ним упродовж десяти років. Нема чого додати?

— Нема про що говорити, — вперто їй повторюю, витріщившись на сплетені пальці, що обіймають коліна. Порізи темнішають і вкриваються струпами. Уже скоро вони загояться.

— Сіль у тому, — веде Ніна, — що Джеймс мертвий, а вони шукають мотив.

Підводжу погляд і дивлюся прямісінько їй в очі. Вона навіть не намагається ухилитися.

— Що ти сказала?

— А те, що я за тебе хвилююся.

— Ти хочеш сказати, я вбила Джеймса!

— Іди до біса! — вона встає і метається по кімнаті. — Я не кажу. Я лише намагаюся…

— Ти н-нічого про це не знаєш! — відказую. Дідько. Перестань заїкатися. Проте це правда. Ніна справді нічого про це не знає. Ніхто не знає про цю частину мого життя, навіть мати. Єдина особа, яка хоч щось відає, це Клер. Проте навіть їй не відомі всі подробиці. А Клер… Клер у лікарні.

Клер… А що з нею? Заслабка для допиту? Навіть, якщо кома?.. Але вона ж прокинеться.

— Ти бачила Клер? — тихо запитую. Ніна заперечливо хитає головою.

— Ні, думаю, їй не позаздриш. Хоч би що там трапилося під час аварії… — вона знову хитає головою, але більше від незгоди. — Знаєш, що найгірше? Найімовірніше, Джеймс зостався би живим. Поранення було важким, але, гадаю, шанси вижити були щонайменше п’ятдесят відсотків.

— Що ти маєш на увазі?

— Саме аварія його вбила. Або ж затримка через аварію, що, власне, те саме.

Урешті-решт, наполегливість Ламарр стосовно забраклих хвилин починає набувати сенсу. Події в будинку — лише перша частина історії. Убивство відбулося пізніше, дорогою. Я мушу згадати, що трапилося.

Мені взагалі не варто було приїжджати. Я це знала. Знала ще тієї миті, коли повідомлення засвітилося в поштовій скриньці. Проте минулого не повернеш.

Проте. Я думаю про Джеймса, він лежить на підлозі, його темні очі дивляться в мої, а кров калюжами розпливається довкола нас. Я думаю про його слизьку від крові руку. Вона так міцно стискала мою, ніби він тонув, і лише я могла врятувати. Я думаю про його голос, що промовляв: Лео…

Якби тоді я знала те, що мені відомо зараз, чи видалила б я повідомлення? Не знаю… Нінина рука тягнеться до моєї, і я відчуваю тепло дотику. Її дужі пальці гладять сітку моїх саден та порізів.

— Усе буде добре, — промовляє вона. Але голос її хрипить, ми обидві знаємо, що це неправда. Неправда, оскільки, хай би що трапилося зі мною та Ламарр, з рештою розслідування, все полетіло шкереберть, і нічого вже не стане на свої місця. Хоч би що трапилося: чи одужає Клер, чи ні, чи буду я підозрювана, чи ні — Джеймс мертвий.

— Я-як Фло? — нарешті звертаюся. Ніна кусає губу роздумуючи над відповіддю. Потім видихає.

— Не… дуже. Якщо чесно, думаю, у неї нервовий зрив.

— Вона знає про Клер?

— Так, вона хотіла її провідати, проте нам сказали, мовляв, жодних відвідувачів.

— Хтось її бачив? Я маю на увазі Клер?

— Батьки, думаю.

— І… — насилу ковтаю слину. Я не буду заїкатися. Не буду. — А Джеймсові батьки? Вони тут були?

— Гадаю, що так. Думаю, вони приїжджали вчора й… — вона дивиться вниз на руки, ніжно проводить пальцем по найдовшій подряпині. — І бачили його тіло. Наскільки мені відомо, вони поїхали додому. Ми їх не бачили.

У голові виринають пекучі спогади про Джеймсову матір десять років тому. Її довге, як у циганки, волосся, зібране шпильками, дзенькіт браслетів, коли вона щось показувала руками чи сміялася до когось по телефону, її хустинки, що розвивалися легким вітерцем із відчиненого вікна. Я пам’ятаю, як вона поклала слухавку на плече, коли Джеймс нас знайомив: «Лео. Вона заходитиме до нас у гості. Починай звикати до її обличчя». А мама Джеймса усміхнулась і відповіла: «Мені відомо, що це означає. Лео, я, мабуть, покажу тобі, де холодильник. У цьому будинку ніхто не готує, якщо закортить перекусити, доведеться нишпорити».

Там усе було інакше, ніж у мене вдома. Ніхто ніколи не сидів на місці. Двері ніколи не зачинялися, завжди товклися друзі чи сиділи студенти. Усі постійно сперечалися, сміялися, цілувалися, випивали. Жодних годин для обідів, жодних комендантських годин. Ми лежали з Джеймсом у залитому сяйвом ліжку, і ніхто до нас не приходив, не стукав у двері і не просив припинити, хай що ми там робили.