Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Тобі до снаги вести вікторину, — Генрі розчепірив свої пальці. — Що це?

— Дженіфер Лог: двадцять дев’ятого.

— Пустила дух?

— Заподілася кудись, приблизно тоді ж, коли й сестра Еймі втонула у морі, відтак переродилася, відшукавши прихилище на узбережжі Алілуя.

— Скільки там іще імен?

— Стільки, скільки й дзеркал.

Генрі облизав палець.

— Мням-мням! Відтоді багато води сплило, але помада…

Якого кольору?

— Яскраво-помаранчевого. Літня спека від Коті, [180] Коті — один з найзнатніших французьких парфумерів двадцятого століття. Ланв’єр, вишня.

— Як гадаєш, чому всі ці леді написали свої імена і дати?

— Річ у тім, Генрі, що це далеко не справа рук багатьох леді. Усі ці різні імена нашкрябала одна жінка.

— Одна жінка, яку не назвеш леді? Потримай ціпок, а я пометикую.

— У тебе нема палиці, Генрі.

— Сміховинно, як рука здатна відчувати речі, яких нема ніде поруч. Хочеш, аби я здогадався?

Я кивнув, хоча Генрі не міг цього побачити; втім, я був певен, що він відчуває порухи від похитування головою. Хотілось, аби він озвучив бажане, кортіло почути саме те ім’я.

Генрі усміхнувся дзеркалам, і вони стократно відбили його усміх.

— Констанс.

Його пальці доторкнулися до скла.

— Реттіґан, — доповнив він.

Генрі вкотре схилився, щоби протерти пальцем рудуватий напис, а тоді здійняв його до вуст.

Він сунувсь до сусіднього дзеркала, повторив відрухи, а тоді розійшовся словами.

— Різняться на смак, — зауважив.

— Так само, як і жінки?

— Усе повертається, — його очі міцно примружилися. — Господи, Господи… Як багато тих жінок пропущено через мої руки, крізь моє серце, вони невловимо приходили і йшли; усі ті аромати…

— Чому в мене таке відчуття, ніби мене застопорило?

— Бо я переживаю схоже.

— Крамлі каже, що коли відкручуєш кран, краще стати віддалік. Ти непоганий парубок.

— Я не парубок.

— Звучиш так, наче тобі чотирнадцять стукнуло, як тоді, коли твій голос переінакшується і ти з усіх сил стараєшся відростити вуса.

Він рушив далі й знову доторкнувся до скла, затим глянув незрячими очима на давні залишки помади на своїх пальцях.

— Невже усе це стосується Констанс?

— То лише здогад.

— Сміливості тобі не позичати; відомо те не за чутками, мені читали ту нісенітницю, яку ти пишеш.

— Моя мама якось сказала, що здорове черево краще, ніж двійко мізків.

— Більшість народу надто уже надіється на свої мізки, тоді як варто дочутися до того, що таїться у підребер’ї. Ганг-ганглій? [181] Ганглій — нервовий вузол. Моя мама ніколи не називала це в такий спосіб. Домашній павук, хіба що так говорила. Як тільки вона надибувала якогось непутьового політика, завжди відчувала щось вище живота. Коли ж павук шарпався, так: на її обличчі промальовувався усміх. Одначе тільки-но павук скручувавсь у м’ячик, вона заплющувала очі: ні. Як і ти.

Моя мама читала те, що ти нашкрябав. Казала, що ти не пишеш виснажливі історії (маючи на увазі маркітні оповідки) сірою речовиною. Ти смикаєш лапки павука під своїми ребрами. Моя мама твердила, що той хлопець ніколи у світі не керуватиме, його ніколи не затруять люди, він знає, яким чином те трійло видобути зсередини, як роздражнити згорнутого в клубочок павука так, аби той подався далі, — казала: «Він не гульбанитиме ночами, розтрачуючи намарне життя, підтоптавши себе замолоду. З нього вийшов би чудовий лікар, який знає, що саме відрізати, аби позбутися болю, і вишпурити це все геть».

— Невже це все слова твоєї мами? — я запаленівся.

— Жінка, в якої було двадцять дітлахів, поховала шестеро з них, решту ж виплекала. Один — нікудишній чоловік, один — добряга. Вона мала преславні переконання про те, на якому боці лежати в ліжку, аби розплутати і висвободити кишки.

— Як мені кортить побачитися з нею…

— Вона й досі тут, — Генрі притулив долоню до грудей.

Генрі нипав на незримі дзеркала, а тоді вийняв зі своїх кишень чорні окуляри, протер їх і натягнув на себе.

— Так суттєво краще. Реттіґан, ці імена, вона геть обезглузділа? А якщо начистоту, то хоч коли-небуь була при тямі?

— У відкритому морі. Було чутно, як вона плавала з тюленями, дзявкотіла — вільна душа.

— Можливо, їй краще було б зостатися там…

— Герман Мелвілл, — пробубнів я.

— Повториш іще раз?

— Я подужав «Мобі Діка» не за рік і не за два. Мелвіллу варто було залишатися на морі разом з Джеком, своїм люблячим другом. Суша? Коли він жив там, душа його краялась, а серце розривалося навпіл. На березі він старів тридцять років на митному складі, напівмертвий.