Старий вуркнув і втупився у стіну. Спливли нестерпно довгі п’ять хвилин. Поки ми чекали, я розгорнув записник і занотував усі ті імена, що були закарлючками написані на світлинах. Тоді вчув торохтіння кухонної шахти, якою піднімалися хот-доги і вино. Клайд Раслер стояв у сум’ятті, наче геть забув про цей крихітний підіймач. Він нечувано довго мудохався, відкорковуючи вино штопором, що прислав Лео знизу. Була лишень єдина склянка.
— Одна, — перепросив мене. — Спершу ви. Я не побоююся, що підчеплю щось.
— Від мене нічого не наберетеся.
Я вицмулив усе та віддав склянку. Раслер випив і, як я побачив, розслабився.
— Що зараз? — запитав він. — Дайте-но покажу вам нарізки, які зліпив докупи. Чому? Минулого тижня мені зателефонував знизу хтось незнайомий. Той голос телефоном… Якось у Гаррі Кона [170] Гаррі Кон (1891–1958) — співзасновник, президент і директор виробництва «Коламбія Пікчерз Корпорейшн».
жила доглядальниця, котра ніколи не казала «так», а тільки «так, так, Гаррі, так»! Говорила, що шукала Робіна Локслі. Робіна Гуда. Дошукувалася Робіна Локслі. Одна актриса взяла собі це ім’я, щоправда, тріумфу вона не зазнала, зірка-одноденка. Примеркала у замку Херста чи то зачахла у його незримій кухні. Однак тепер голос прорізався крізь роки, вкотре запитуючи про Локслі. Він сполохав мене. Я заходився нишпорити по своїх коробках для кіноплівок і натрапив на фільм, знятий із нею у тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятому, коли звукове кіно набирало своєї сили. Погляньте.
Він запхав плівку з фільмом у проектор та увімкнув лампу. На великому екрані з’явилося зображення і заполонило його повністю. Нізвідки визрів цирковий метелик, кружляючи, заграючи своїми легкими крильцями, роняючи невимушений усміх, сміх, відтак побіг, а за ним гналися білі рицарі та чорні зловмисники.
— Упізнаєте її?
— Ні.
— Спробуйте цей.
Він запустив інший фільм. На екрані визрів задимлений берег, увінчаний розкладеним на снігу полум’ям. Російська дворянка протяжно і млосно смалила цигарки, жмакала хустину: хтось помер чи був на викінченню.
— Як цього разу? — з надією запитав Клайд Раслер.
— Ні!
— Спробуйте знову.
Проектор прорізав темряву, відтворюючи події тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Видно, як зірвиголова звивався по дереву, струшуючи фрукти, хихочучи, проте з-під його пластрону проглядалися маленькі, наче яблучка, горбики.
— Хуліганка Томка Сойер. Дівчина. Хто? Чортівня!
Старий заповнив екран дюжиною інших образів, які виринали, починаючи з тисяча дев’ятсот двадцять п’ятого року, і завершувались аж тисяча дев’ятсот п’ятдесят другим, відкриті, закриті, загадкові, ясні як божий день, світлі, темні, несамовиті, повні супокою, чарівні, прості, мов двері, свавільні та невинні.
— Невже нічогісінько не на пам’яті? Боже мій, як я сушив собі голову! Мав же бути якийсь привід тому, що я хоронив ці бісові ролики. Гляньте на мене, а щоб вам добре було! Як гадаєте, скільки мені виповнилося?
— Близько дев’яноста, дев’яносто п’яти?
— Десять тисяч років! Ісусе! То мене тоді знайшли в кошичку, що плинув уздовж Нілу. То я скотився пагорбами вниз зі скрижалями. Я гасив полум’я неопалимої купини. Марк Антоній закликав «Вивільнити собак війни»; я вивільнив їх з лихвою. Чи відомі мені усі ці дива? Буває, я посеред ночі вибиваюся зі сну та стукаю башкою, аби всі ті желейні горошинки зі струсом повернулися на свої місця. Щоразу, коли я от-от отримаю відповідь, як на гріх, крутну головою, і кляті горошинки знову розлітаються вусібіч. Ви певні, що не пригадуєте ні тих роликів, ані облич, які роздивлялися на стінах? Лишенько, оце так загадка нам випала!
— Якраз намірявся сказати те саме. Я підійнявся, бо хтось іще приходив сюди раніше. Може, то був голос того, хто телефонував знизу.
— Чий голос?
— Констанс Реттіґан, — мовив я.
Я дозволив полуді туману спасти з його очей.
— А вона яким боком причетна? — здивувався він.
— Може, саме вона знає про все це. Востаннє, коли ми бачилися, вона стояла у відбитках своїх стоп.
— І ви гадаєте, що вона, ймовірно, знає, кого стосуються усі ці обличчя та що означають усі ті імена? Зачекайте. По інший бік дверей… Якщо мене не зраджує пам’ять, це було сьогодні. У жодному разі не вчора. Сьогодні вона сказала: «Вручити їх».
— Що вручити?
— Чорт забирай, що ти бачиш у цьому триклятому спорожнілому місці вартим того, аби його вручили?
Я метнув оком на зображення на стінах. Клайд Раслер уловив мій погляд.
Читать дальше