Тесс Герритсен - Асистент

Ріццолі подумала про Діану Корсак з її порожніми очима. Цікаво, чи вона хоча б запам’ятала, що їй телефонували? Може, сказані їй слова просто впали, як монети в темний колодязь.

По дорозі до палати Корсака вона вже заспокоїлась і відновила контроль над собою. Тихенько зазирнувши за двері, побачила, що він не спить, а лежить і дивиться в стелю. Під простирадлами випинався великий живіт. Руки лежали по боках абсолютно непорушно, ніби він боявся поворухнути ними в плетиві дротів і трубок.

— Привіт, — тихо мовила вона.

— Привіт, — прохрипів він, поглянувши на неї.

— Можна?

Замість відповіді він поплескав рукою по ліжку, запрошуючи її увійти і лишитися.

Вона поставила біля ліжка стілець і сіла. Він знову підвів погляд. Виявилося, що він дивиться не на стелю, як вона подумала була, а на кардіомонітор у кутку палати. Там блимала кардіограма.

— Це моє серце, — сказав Корсак.

Після трубки він говорив хрипко і ледь чутно.

— Здається, з ним усе гаразд, — озвалася Ріццолі.

— Ага.

Він замовк, не відводячи погляду від монітора.

Ріццолі побачила на столику біля ліжка букет квітів, який надіслала йому. Інших квітів не було. Невже нікому більше не захотілося його порадувати? Навіть його дружині?

— Вчора я бачила Діану, — сказала вона.

Він глянув на неї і одразу ж відвів погляд, але Ріццолі встигла помітити розгубленість у його очах.

— Мабуть, вона не сказала вам.

— Вона сьогодні не заходила, — знизав плечима він.

— О, мабуть, пізніше зайде.

— Хрін її зна.

Ця відповідь заскочила Ріццолі зненацька. Можливо, він і сам здивувався — в нього почервоніло обличчя.

— Я не повинен був цього казати.

— Можете казати мені що завгодно.

Він знову поглянув на монітор і зітхнув.

— Що ж, тоді скажу. Паскудство…

— Що саме?

— Та все. От живе людина і робить усе, що має робити. Дає малій усе, чого та забажає. Ніколи не бере хабарів, жодного разу за все життя. Аж тут — бац! — і мені вже п’ятдесят чотири. І мене підставляє власний моторчик. І я валяюся в нокауті й думаю: « Навіщо воно все було? » Я чиню правильно, але врешті-решт у мене донька-невдаха. Коли їй потрібні гроші, вона завжди телефонує татові, хоча давно вже доросла. А ще в мене є задурманена дружина, яка запихає в себе все, що може купити в аптеці. Вона має Принца Валіума — куди мені до нього! Я для неї ніхто. Я просто даю їй дах над головою і оплачую всі ті бісові рецепти.

Корсак гірко розсміявся.

— Чому ви не розлучилися?

— А ким би я тоді став?

— Неодруженим чоловіком.

— Самотнім, ви хочете сказати.

Він промовив це слово так, наче йшлося про найбільше горе в житті. Дехто робить вибір з надією на краще. Корсак робив свій вибір, просто щоб уникнути найгіршого. Він дивився на криву кардіограми — ламану зелену лінію, що символізувала його смертність. Добрий вибір він робив чи поганий, а все закінчилося тут, у цій палаті, де страх складав товариство жалям.

«А що буде зі мною в його віці? — подумала вона. — Я теж лежатиму збита з ніг у лікарні, шкодуючи про вибір, який зробила, і сумуючи за шляхом, яким так і не пішла?» Вона подумала про свою самотню квартиру з голими стінами і порожнім ліжком. Чим її життя було краще за Корсакове?

— Я боюся, що лінія перестане рухатися, — сказав він. — Знаєте, просто залишиться пряма. Страшенно цього боюся.

— Годі дивитися туди.

— Якщо я не дивитимуся, тоді хто, блін, стежитиме за нею?

— Медсестри в себе стежать. Знаєте, у них там теж є монітори.

— А вони там справді дивляться чи байдики б’ють і говорять про ганчір’я, розпродажі і хлопців? Це ж моє бісове серце.

— У них є запобіжні системи. Найменше відхилення від норми — і почне волати їхня апаратура.

Він поглянув на неї.

— Чесно?

— Ви не довіряєте мені?

— Я не знаю.

Вони поглянули одне на одного, і Ріццолі пройняло соромом. Вона не мала права очікувати від нього довіри після того, що сталося на кладовищі. Їй усе ще не давала спокою ця картина: Корсак лежить у темряві, самотній і покинутий, і в нього зупинилося серце. А вона — вперта і байдужа до всього, крім своєї гонитви. Ріццолі не могла дивитися йому в очі й потупила погляд, зосередившись на масивній руці, перетягнутій джґутом для крапельниці.

— Мені так шкода, — сказала вона. — Господи, як мені шкода!

— Чому?

— Бо пізно пішла вас шукати.

— Ви про що?

— А ви не пам’ятаєте?

Він похитав головою.

Вона запнулася, усвідомивши раптом, що він справді не міг цього пам’ятати. Що варто їй замовкнути зараз — і він ніколи не дізнається, як вона його зрадила. Мовчанка була найлегшим виходом, але вона знала, що не зможе жити з цим тягарем.