Тесс Герритсен - Асистент

— Потримайте, — каже жінка, зиркнувши на охоронця.

Той нерішуче притискає пальці до ватки. Торкатися мене він не хоче, але не тому, що боїться насильства з мого боку. Я завжди поводився добре і ввічливо. Зразковий в ’ язень. Ніхто з охоронців мене не боїться. Що його тривожить, то це моя кров. Він бачить, як червоне просочується крізь ватку, і уявляє собі, як усілякі кошмарні мікроби пристають до його пальців. Коли медсестра розкриває пакет із перев ’ язувальним матеріалом і фіксує ватку на місці, охоронець полегшено зітхає. Він одразу ж іде до раковини й миє руки з милом. Мені аж смішно, що він так боїться звичайнісінької крові. Але замість розреготатись, я лежу на ліжку і не рухаюся, зігнувши коліна й заплющивши очі. Інколи в мене виривається тихий стогін болю.

Медсестра виходить із моїми аналізами крові, а охоронець, ретельно вимивши руки, сідає поруч на стільці.

І чекає.

Здається, що в цій холодній стерильній палаті минають цілі години. Від медсестри нічого не чути, ніби вона лишила нас і забула. Охоронець совається на стільці, розмірковуючи, чого вона так довго.

А я знаю.

Тепер прилади уже завершили опрацьовувати мою кров. Медсестра тримає результати в руках. Вона спантеличена показниками. Усі підозри про симуляцію зникли геть. Вона бачить докази. На папірці надруковано, що в моєму тілі вирує небезпечне запалення. Що мої скарги на біль у животі правдиві. Вона оглянула мій живіт, переконалася, що в мене посмикуються м ’ язи. Чула, як я стогнав від її дотику. І все одно не дуже вірила в симптоми. Надто довго вона була медсестрою у в ’ язниці. Досвід зробив її недовірливою до скарг в ’ язнів. У її очах ми всі — симулянти й пройдисвіти, а всі наші симптоми — просто спосіб видурити чергову дозу.

Однак із лабораторії надходять об ’ єктивні результати. Кров уміщують в апарат, який підраховує всі показники. І медсестра не може не зважати на величезний рівень білих кров ’ яних клітин. Отже, вона зараз на телефоні, радиться з лікарем: “ У мене тут в ’ язень із сильним болем у череві. Кишковий шум чути, однак його живіт м ’ який у правому нижньому секторі. І мене дуже непокоять його аналізи крові …”

Розчиняються двері, і я чую, як взуття медсестри човгає по вкритій лінолеумом підлозі. Коли вона звертається до мене, в її тоні вже не насмішка, як раніше, а ввічливість і навіть повага. Вона знає, що має справу з дуже хворою людиною, і тепер відповідальна за все, що зі мною станеться. Я раптом перетворююся з об ’ єкта презирства на бомбу з годинниковим механізмом, яка може зруйнувати її кар ’ єру. Медсестра і так зволікала надто довго.

— Ми відправимо вас до лікарні, — повідомляє вона. — Його потрібно відвезти негайно, — додає й дивиться на охоронця.

— У Шаттак? — запитує він.

Йдеться про лікарню імені Лемюеля Шаттака в Бостоні. Туди доправляють в ’ язнів.

— Ні, це надто далеко. Так довго чекати ми не можемо. Я домовилася з лікарнею в місті Фічбурзі.

У неї занепокоєний голос, і тепер охоронець теж стурбовано позирає на мене.

— То що з ним таке? — запитує він.

— Можливо, у нього розірвався апендикс. Я підготувала всі документи й зателефонувала у відділ невідкладної допомоги лікарні Фічбурґа. Його повезуть машиною невідкладної допомоги.

— От чорт! Тоді мені доведеться поїхати з ним. Скільки це триватиме?

— Очевидно, його покладуть на лікування. Думаю, буде операція.

Охоронець зиркає на годинник. Він думає про те, коли закінчиться його зміна. І про те, чи з ’ явиться хтось, щоб підмінити його в лікарні. Він думає не про мене, а про власний розклад. Про власне життя. Я для нього лише ускладнення.

Медсестра пакує у великий конверт документи й теки і віддає охоронцеві.

— Це для лікарні. Лікар обов ’ язково має отримати.

— Його повезуть машиною невідкладної допомоги?

— Так.

— Це небезпечно.

Вона дивиться на мене. Мої зап ’ ястя так само прикуті до ліжка. Я лежу абсолютно нерухомо, зігнувши коліна. Типова поза пацієнта, якому страшенно боляче від перитоніту.

— Я б через це не переймалася. Йому надто зле, щоб напасти » .

— Некрофілія, або любов до всього мертвого, завжди була однією з темних таємниць людства, — сказав доктор Лоренс Цукер. — Це слово грецького походження, але є свідчення, що сама практика існувала вже за часів фараонів. Коли вмирала красива або шляхетна жінка, бальзамувальників не пускали до тіла щонайменше три дні. Ця пересторога мала захистити її від сексуальної наруги з боку чоловіків, які мали підготувати тіло до поховання. Існує багато історичних свідчень про сексуальну наругу над мертвими. Казали навіть, що цар Ірод займався сексом зі своєю дружиною протягом семи років після її смерті.