Тесс Герритсен - Асистент

— Я не закінчив із Джої. Потрібно ще покопатися.

— Щось маєте на нього?

— Шукаю…

— Знадобиться дещо солідніше, аніж давнє звинувачення у вуаєризмі.

— Але цей Джої ненормальний . Не може нормальна людина ловити кайф від розмальовування ротів мертвим бабцям.

— Щоб убивати, мало бути ненормальним. — Ріццолі подивилася на будівлю, думаючи про Мору Айлс. — Певною мірою ми всі ненормальні.

— Так, але ми нормальні ненормальні. А Джої… Він геть збочений.

Ріццолі розсміялася. Ця розмова перетворилася на абсурд, і вона вже не намагалася знайти в ній якийсь сенс.

— Що я такого сказав?

— Усе це починає тиснути на мене. — Ріццолі обернулася до своєї машини. — Я маю повернутися додому і трохи поспати.

— На наступний огляд приїдете?

— Приїду.

Завтра ввечері Айлс разом із антропологом-криміналістом мали оглянути рештки іншої жінки. Ріццолі не бажала знову приїжджати до цього будинку жахів, але уникнути обов’язку не могла. Вона підійшла до машини й відімкнула дверцята.

— Агов, Ріццолі! — крикнув Корсак.

— Що?

— Ви вечеряли? Хочете бургер?

Будь-хто з копів міг отак запросити іншого. Розслабитися на кілька годин із гамбургером і пивом після важкого дня. У такому запрошенні не було нічого особливого чи неправильного, і все-таки Ріццолі стало незручно, бо вона відчула самотність і відчай, які крилися за цими словами. А вона не хотіла потрапити в клейку павутину поривань цього чоловіка.

— Може, якось іншим разом, — відповіла вона.

— Ага. Добре, іншим разом.

Він махнув їй рукою і пішов до своєї машини.

Удома Ріццолі виявила на автовідповідачі повідомлення від свого брата Френкі. Гортаючи пошту, вона слухала його голос і уявляла собі самовпевнену постать і агресивне обличчя.

«Привіт, Джені! Ти там? — Довга пауза. — От чорт! Слухай, я геть забув, що завтра в мами день народження. Може, купимо спільний подарунок від нас двох? Підпиши його моїм іменем також. Я тобі поштою вишлю чек, просто скажи, скільки я тобі винен. Гаразд? Бувай. А між іншим, ти як?»

Ріццолі пожбурила листи на стіл.

— Так, Френкі. Ти мені за минулий подарунок так і не віддав гроші, — пробурмотіла вона.

У будь-якому разі Френкі запізнився. Подарунок уже доставили — набір рушників персикового кольору з вишитими на них ініціалами Анджели. « Цього року Джені віддадуть належне. Хоча що від цього зміниться? » Френкі завжди мав тисячу виправдань, і мама надавала їм величезного значення. Він був сержант-інструктор на базі морської піхоти «Кемп-Пендлтон», і Анджела страшенно переймалася його безпекою, наче він у тих моторошних нетрищах Каліфорнії щодня виходив на бій із ворогом. Вона запитувала навіть, чи Френкі добре годують. «Ну звісно, мамо. У морській піхоті твоє 220-фунтове дитятко здохне з голоду». А насправді це Джейн сьогодні півдня нічого не їла. Те принизливе блювання в залі для аутопсії спорожнило її шлунок, і зараз вона була страшенно голодною.

Провела рейд на полицях і знайшла справжній скарб ледачої жінки: бляшанку консервованого тунця «Старкіст» і жменю солоних крекерів. Рибу вона з’їла, навіть не перекладаючи в тарілку. Все ще голодна, повернулася до шафи і знайшла консервовані персики. Їх також з’їла, злизуючи сироп із виделки і роздивляючись карту Бостона, пришпилену до стіни. «Стоні Брук Резервейшн» був широкою зеленою смугою, оточеною передмістями — Вест Роксбері і Клерендон Гіллс на півночі, Дедгем і Рідвіль на півдні. Кожного літнього дня сюди прибували численні родини, любителі пікніків і пробіжок. Хто помітить самотнього чоловіка, який їде у своїй машині вздовж алеї Еннекін? Хто зверне увагу на те, що він зупинився на парковці й дивиться в хащу? Парк на околиці — велика принада для всіх, хто втомився від бетону й асфальту, перфораторів і сирен. І серед тих, хто шукає спасіння в затінку й прохолоді трави й дерев, був той, хто приїхав із зовсім іншим наміром. Хижак у пошуках місця, де можна викинути здобич. Ріццолі немовби бачила все на власні очі: густий ліс і килим опалого листя. Світ, у якому комахи й дикі тварини з радістю допоможуть прибрати рештки.

Вона відклала виделку, і та голосно ляснула по столу.

З полиці Ріццолі дістала пакет кольорових кнопок і прикріпила червону до вулиці, на якій жила Ґейл Їґер у Ньютоні. Ще одну червону — до місця у «Стоні Брук Резервейшн», де було знайдено тіло Ґейл. Потім вона пришпилила до парку ще одну кнопку — синю, щоб позначити місце знахідки невідомого тіла. А тоді почала думати про вбивцю і географію його світу.