Тесс Герритсен - Асистент

Знову затріщала стрічка, а потім вона відчула її запах — їй заклеїли рот.

Тепер він стояв і дивився на неї, і вона бачила деталі, яких не зауважила, коли вікно з боку водія вперше опустилося. Деталі, які тоді не мали значення. Темні очі. Гострі риси обличчя. Дика і насторожена готовність напасти. Збудження від того, на що він очікував. Обличчя, якого ніхто б не помітив із заднього сидіння. «Їх ціла армія, — подумала вона. — Люди в уніформі, які прибирають наші номери в готелях, тягають наші валізи і сидять за кермом лімузинів, у яких ми їдемо. Вони живуть у паралельному світі. Їх рідко помічають, якщо не мають у них потреби.

Якщо вони не вриваються до нашого світу».

Він підняв її телефон, який упав був на підлогу. Кинув його на дорогу і наступив ногою, розтрощивши на купку пластмаси і дротів. Тепер поліція не змогла б її відстежити.

Він діяв напрочуд ефективно. Досвідчений професіонал, який займається тим, у чому він найкращий. Витягнув її з машини і взяв на руки без жодних зусиль. Солдат, учасник спецоперацій, здатний проходити багато миль зі стофунтовим рюкзаком, легко перенесе з місця на місце жінку, яка важить сто п’ятнадцять фунтів. На обличчя їй бризкали краплі дощу. Домінант відніс її до багажника. Вона бачила сріблясті від туману дерева і густий килим підліску. Але жодної іншої машини, хоча вона чула їх за деревами. Вони проносилися по дорозі поруч, залишаючи по собі шум, схожий на той, який чутно в мушлі, прикладеній до вуха. Вони були так близько, що в неї з горла вирвався приглушений стогін відчаю.

Багажник уже стояв відкритий, і темно-зелений парашут лежав і чекав на її тіло. Він кинув її всередину, забрав у салоні її туфлі і також кинув їх у багажник. Потім зачинив його і повернув ключ. Навіть якби в неї були вільні руки, вона б не змогла вирватися із цієї чорної труни.

Ріццолі почула, як захряснулися дверцята, а потім авто зрушило з місця. Вона знала, що вони їдуть до чоловіка, який чекає цієї зустрічі.

Подумала про Воррена Гойта. Про його ввічливу усмішку і довгі пальці, обтягнуті латексом. Про те, що він буде тримати в цих пальцях. Її охопив жах. Вона почала швидше дихати і відчула, що задихається, бо не може наповнити легені повітрям. Ріццолі почала відчайдушно пручатися, мов тварина, яка божеволіє від бажання жити. Обличчям вона зачепила свою валізу, і удар одразу оглушив її. Тепер вона лежала змучена, у щоці пульсував біль.

Авто сповільнилося і загальмувало.

Ріццолі заклякла. Серце калатало в грудях, а вона чекала, що буде далі.

— Гарного вам дня, — сказав чоловічий голос.

Машина знову їхала, набираючи швидкість.

Пункт оплати проїзду. Вони були на платній дорозі.

Вона думала про всі містечка, які лежать на захід від Бостона. Про порожні поля і шматки лісу, де ніхто ніколи не зупиняється. Місця, де навіть тіла її не знайдуть. Вона пригадала тіло Ґейл Їґер, роздуте, із чорними прожилками. І Марлу Джин Вейт, висохлу до кісток посеред лісової тиші. Така доля будь-якої плоті.

Вона заплющила очі, дослухаючись до шуму під колесами. Швидкість дуже велика. Вони зараз уже виїхали з Бостона. Що думатиме Фрост? Адже він чекав, що вона зателефонує… Як швидко він зрозуміє, що сталося щось лихе?

« Немає значення. Він не знатиме, де шукати. Ніхто не знатиме » .

Ліва рука почала німіти під вагою її власного тіла. Врешті поколювання стало нестерпним. Вона перекотилася на живіт і припала обличчям до шовковистої тканини парашута, тієї самої, що стала саваном для Ґейл Їґер і Каренни Гент. Здавалося, ніби в складках парашута відчувається трупний запах. Запах гниття. Її охопила відраза, і вона підібгала коліна, підвела голову і одразу ж ударилася. Череп пройняло болем. Валіза, хоча й маленька, залишала дуже мало місця для руху, і знову починався напад клаустрофобії.

« Візьми себе в руки. Чорт забирай, Ріццолі, візьми себе в руки » .

Але вона не могла не уявляти собі Хірурга. Пам’ятала його обличчя, коли він схилився над нею, а вона лежала на підлозі того підвалу і не могла поворухнутися, чекаючи на удар його скальпеля. Пам’ятала, як думала, що їй цього не уникнути. Що найкраща надія, яка в неї залишається — це надія на швидку смерть.

І що краще б він убив її одразу.

Вона примусила себе вдихати повільно і глибоко. Потилицею скотилося щось тепле. Голову знову вколов біль. Вона розсікла шкіру голови, і тепер кров бігла густим струмочком, всотуючись у тканину парашута. «Доказ, — подумала вона. — Мій шлях позначений моєю кров’ю. Але де я знову поранилася? »