Тесс Герритсен - Асистент

« Я могла тоді покінчити з ним, але залишила його жити. І я все ще не знаю, чи правильно вчинила » .

— Як ви, Джейн?

У його питанні вона розчула нотку інтимності. Не вимовлене словами визнання, що вони — не просто колеги. Поглянувши на нього, вона раптом усвідомила, що в неї розбите обличчя і перемотана голова. Вона не хотіла, щоб він бачив її такою, але якщо вже так склалося, то не було сенсу приховувати свої травми. Нічого не залишилося, окрім як поглянути йому просто в очі.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона. — Голову зашили. М’язи трохи болять. Ну і важкий випадок потворності, — розсміялася вона, показуючи на своє розбите обличчя. — Але бачили б ви, як дісталося іншому.

— Не варто було вам сюди приїжджати, — сказав він.

— Ви про що?

— Надто мало часу минуло.

— Я — єдина людина, яка має тут бути.

— Ви дуже вимогливі до себе.

— Це погано?

— Ви не машина. Усе це обов’язково вдарить по вас. Ви не можете просто походжати тут і вдавати, ніби це — одне із багатьох місць злочину.

— Саме так я і вважаю.

— Навіть після того, як це мало не сталося?

« А що мало не сталося? »

Вона поглянула на плями крові на землі, і на мить здалося, ніби земля похитнулася під ногами і з глибин долинув струс, розгойдуючи дбайливо побудовані стіни, які вона мала за щити. І ось-ось міг розвалитися навіть фундамент, на якому вона стояла.

Дін торкнувся її руки. Так твердо, що Джейн сльози набігли на очі. Цей дотик говорив: «Хоча б один раз ти можеш бути слабкою. Бути просто людиною».

— Я шкодую про Вашинґтон, — тихо мовила вона.

Побачивши біль у його очах, вона зрозуміла, що він неправильно сприйняв її слова.

— Отже, ти б хотіла, щоб між нами не було того, що відбулося?

— Ні. Ні, я зовсім не про це…

— Тоді про що?

— Мені шкода, що я поїхала, не сказавши тобі, що ця ніч означала для мене, — зітхнула вона. — Що я так і не попрощалася з тобою по справжньому. А ще мені шкода… — Вона урвала. — Що я не дозволила тобі подбати про мене, бодай раз. Бо насправді мені це було дуже потрібно. Я не така сильна, як мені хочеться думати.

Він усміхнувся. Стиснув їй руку.

— Ніхто з нас не є таким сильним, як нам хочеться, Джейн.

— Агов, Ріццолі!

Баррі Фрост кликав її з-за узліску.

Вона кліпнула, щоб зігнати сльози з очей, і озирнулася до нього.

— Що?

— Дві ситуації десять п’ятдесят чотири. Крамниця «Квік-Стоп», район Джамайка-Плейн. Убито касира і покупця. Місце готове до огляду.

— Господи, так рано-вранці вже вбивають.

— Ми можемо претендувати на цю справу. Ви як, їдете?

Ріццолі глибоко вдихнула і поглянула на Діна. Він відпустив її руку, і хоча вона сумувала за його дотиком, однак тепер почувалася сильнішою. Її вже не трусило, земля під ногами лежала твердо. Однак закінчити все зараз вона не була готова. Їхнє минуле прощання у Вашинґтоні вийшло поганим, і вона не могла допустити цього знову. Не хотіла перетворити своє життя на сумну хроніку шкодувань, як у Корсака.

— Фросте! — сказала вона, усе ще не відводячи погляду від Діна.

— Що?

— Я не їду.

— Як це?

— Нехай інша команда візьме справу. Я зараз просто не можу.

Фрост мовчав. Ріццолі поглянула на нього і побачила, що він ошелешений.

— Тобто… ви… берете вихідний?

— Так. Це буде мій перший лікарняний. Якісь проблеми?

Фрост похитав головою і розсміявся.

— Чорт забирай, давно треба було, от що я скажу!

Вони дивились, як він іде, і далі сміючись. Почекала, поки він зникне за деревами, а тоді озирнулася на Діна.

Він розкрив обійми, і вона припала до нього.

« Кожні дві години до мене приходять, щоб оглянути мою шкіру й переконатися, що не почали утворюватися пролежні. Увесь час міняються місцями три обличчя: Арміна працює вдень, Белла — ввечері, а тиха й сором ’ язлива Вероніка чергує вночі. Мої Абеткові Дівчатка. Для неуважної людини вони абсолютно однакові. В усіх смагляві гладенькі обличчя і мелодійні голоси. Свіженькі філіппіночки в білій уніформі. Однак я їх розрізняю. Кожна має власну манеру підходити до мого ліжка. Вони по-різному беруть мене, щоб перевернути на овечій шкурі. Це потрібно робити вдень і вночі, бо сам я перевернутися не можу, а вага мого власного тіла виснажує шкіру. Стискаються капіляри й порушується нормальний кровообіг. Тканини отримують недостатньо живлення і стають блідими та вразливими. Одна маленька виразка може швидко розростися, вгризаючись у плоть, мов пацюк.