Тесс Герритсен - Двійник

— Світло вмикається ланцюжком, просто у вас над головою.

Детектив простягнула руку, смикнула за ланцюжок. Лампочка засвітилася, пролила слабке сяйво на вузькі сходи. Унизу лишилися самі тіні.

— Іншого входу до підвалу точно нема? — перепитала вона, вдивляючись у темряву. — Вугільного люка чи чогось такого?

— Я обійшла весь дім, не бачила на вулиці жодних дверей, що вели б до підвалу.

— Ви туди спускалися?

— Не бачила причини.

«Аж до сьогодні».

— Гаразд. — Ріццолі дістала з кишені маленький «Меґлайт», глибоко вдихнула. — Гадаю, треба туди зазирнути.

Коли вони спускалися рипливими сходами, над ними колихалася лампочка й тіні від неї хиталися вперед-назад. Ріццолі йшла неквапливо, немов намацувала кожну сходинку, перш ніж перенести на неї вагу. Мора ще ніколи не бачила, щоб вона так вагалася, була така обережна, і це змушувало її саму переживати. Коли вони дійшли до кінця сходів, здавалося, що кухня лежить дуже високо над ними, в іншому вимірі.

Лампочка внизу перегоріла. Ріццолі ковзнула променем «Меґлайта» по втоптаному ґрунту підлоги, вологому від дощової води, що просочилася сюди. Промінь висвітлив бляшанки з фарбою та скручений килим, що вкривався пліснявою біля стіни. У кутку стояв ящик з трісками для коминка у вітальні. Усе здавалося таким звичайним, ніщо не виправдовувало тієї небезпеки, яку Мора відчувала на початку сходів.

— Що ж, ваша правда, — сказала детектив. — Здається, інших дверей немає.

— Тільки двері, що ведуть до кухні.

— Тобто засув не має жодного сенсу. Хіба що… — промінь ліхтаря різко зупинився на дальній стіні.

— Що там?

Ріццолі пройшла через підвал, зупинилася, дивлячись на стіну.

— Що це тут робить? Для чого воно могло б знадобитися?

Мора наблизилася. Відчула, як холодок поповз її хребтом, коли вона побачила, на що вказує «Меґлайт» Ріццолі. Це було залізне кільце, забите в один із масивних каменів підвалу. «Для чого воно могло б знадобитися?» — спитала Ріццолі. Морі спала на думку відповідь, що змусила її відступити, нажахану образами, які намалювала уява.

«Це не підвал; це темниця».

Промінь ліхтаря смикнувся вгору.

— У будинку хтось є, — прошепотіла Ріццолі.

За калатанням серця Мора розчула, як над ними рипить підлога. Домом пересувалися важкі кроки. Підійшли до кухні. Раптом у дверях постав силует, і промінь світла, який затопив підвал, був такий яскравий, що засліплена Мора мала відвернутися.

— Докторе Айлс? — гукнув чоловік.

Мора примружилася на світло.

— Я вас не бачу.

— Детектив Єйтс. Криміналісти теж приїхали. Покажете нам будинок, перш ніж почати?

Вона різко видихнула.

— Піднімаємося.

Коли Мора з Ріццолі вийшли з підвалу, на кухні вже стояли четверо чоловіків. З детективами Корсо та Єйтсом Мора познайомилася тиждень тому на лісовій просіці. До них приєдналися двоє криміналістів, які представилися просто як Піт та Ґері. Усі по колу потиснули один одному руки.

— Отже, шукаємо скарби? — сказав Єйтс.

— Немає гарантії, що щось знайдемо, — відповіла Мора.

Обидва криміналісти роздивлялися кухню, оглядали підлогу.

— Лінолеум тут вельми побитий, — сказав Піт. — Про який період ідеться?

— Седлери зникли сорок п’ять років тому. Підозрювана тоді жила тут, разом із двоюрідним братом. Потім вони поїхали, дім довго стояв порожній, а тоді його продали на аукціоні.

— Сорок п’ять років? Так, лінолеум може бути того періоду.

— Я знаю, що килим у вітальні новіший, йому років двадцять, — завважила Мора. — Треба буде зняти його, щоб оглянути підлогу.

— Ми випробовували метод на речах, не старших за п’ятнадцять років. Для нас це буде щось новеньке. — Піт глянув у вікно кухні. — Темно стане години за дві.

— Тоді почнемо з підвалу, — сказала Мора. — Там і зараз достатньо темно.

Усі рушили до фургона по найрізноманітніший інвентар: фотоапарати, відеокамери, штативи, коробки із захисним спорядженням, аерозолі, дистильовану воду, сумку-холодильник «Іґлу» з хімікатами в пляшечках, електричні дроти та ліхтарі. Усе це криміналісти знесли вузькими сходами до підвалу — коли в ньому опинилося шість людей та інвентар, там раптово стало дуже тісно. Усього півгодини тому Мора дивилася на цю похмуру кімнату занепокоєно. Тепер, коли чоловіки заходилися спокійно й працьовито розставляти штативи й розкручувати дроти, вона втратила свою жаску владу над нею. «Це просто вологе каміння і втоптана земля, — подумала Мора. — Привидів тут немає».