Тесс Герритсен - Двійник

— Це не смертельно?

— Ні, дитина вижила б. Але вбивця мала одразу ж побачити цей недолік. Зрозуміти, що дитина недосконала. Гадаю, тому вона її і не взяла. — Мора подивилася на Ріццолі. Не зважати на стан детектива, на її набряклий живіт, естрогенний рум’янець на щоках було неможливо. — Їй була потрібна ідеальна дитина.

— Але дитя Карен Седлер теж не було б ідеальним, — зазначила Ріццолі. — Зародку було вісім місяців. Легені ще не дозріли б, так? Щоб воно вижило, знадобився б інкубатор.

Мора опустила погляд на кістки Карен Седлер. Подумала про місце, де їх знайшли, і про кістки її чоловіка, поховані в двадцяти ярдах звідти. Нащо копати дві окремі могили? Чому б не поховати чоловіка разом із дружиною.

У роті раптом стало сухо. Відповідь ошелешила її саму.

«Їх поховали неодночасно».

Котедж зіщулився під важкими від дощу гілками, наче їхній дотик був йому неприємний. Коли Мора вперше побачила цей будинок тиждень тому, він пригнітив її — невелика темна коробка, яку поступово душать ліси, підступаючи все ближче. Тепер вона дивилася на нього з вікна авто і здавалося, що вікна витріщаються на неї, наче зловісні очі.

— У цьому домі виросла Амальтея, — мовила Мора. — Анні було б не складно знайти цю інформацію, треба було всього лиш пошукати записи про неї в шкільному архіві. Або взяти старий телефонний довідник і подивитися прізвище Ленк.

Вона глянула на Ріццолі.

— Домовласниця, міс Клозен, сказала, що Анна хотіла винайняти саме цей будинок.

— Тож вона мала знати, що Амальтея тут колись жила.

«І як я, вона прагнула дізнатися про нашу матір більше, — подумала Мора. — Щоб зрозуміти жінку, яка дала нам життя, а тоді кинула нас».

Дощ гуркотів дахом автомобіля, срібними потоками котився лобовим склом.

Ріццолі застібнула дощовика, натягнула на голову капюшона.

— Тоді ходімо, подивимося.

Вони пробіглися під дощем, піднялися на ґанок і струсили воду з плащів. Мора дістала ключа, який узяла в офісі міс Клозен, уставила в замок. Спочатку він не хотів повертатися, наче сам будинок відбивався, не бажаючи впускати її. Коли нарешті вдалося відімкнути двері, вони загрозливо рипнули, опираючись до кінця.

Усередині дім був ще похмурішим і клаустрофобнішим, ніж вона пам’ятала. У повітрі кисло пахнуло пліснявою, наче вулична волога просочилася крізь стіни та всоталася в завіси й меблі. Світло з вікна фарбувало кімнату в похмурі відтінки сірого. «Цей будинок нас не хоче, — подумала Мора. — Не хоче, щоб ми дізналися його таємниці».

Вона торкнулася руки Ріццолі та вказала на замки й латунні ланцюжки.

— Дивіться.

— Замки нові.

— Їх Анна встановила. Викликає питання, правда ж? Від кого вона так хотіла замкнутися.

— Якщо йдеться не про Чарлза Касселя. — Ріццолі підійшла до вікна вітальні, подивилася на листяну завісу, з якої скрапував дощ. — Це страшенно відлюдне місце. Ніяких сусідів, нічого, крім дерев. Я теж не відмовилася б від додаткових замків.

Детектив ніяково засміялася.

— Знаєте, ніколи не любила всі ці ліси. Якось у старших класах ми ходили в похід. Поїхали до Нью-Гемпшира, розклали спальники навколо багаття. Я й очей не стулила. Усе думала: звідки мені знати, що там дивиться на мене? З-поміж гілок угорі чи серед кущів…

— Ходімо, — сказала Мора. — Я покажу вам решту будинку.

Вона провела Ріццолі на кухню, увімкнула світло. Флуоресцентні лампи зі зловісним гудінням замигтіли. Їхнє різке сяйво освітило кожну щілину, кожен горбок у старому лінолеумі. Мора опустила очі на чорно-білі, пожовклі від старості клітинки й подумала про розлите за всі ці роки молоко й занесений із вулиці бруд, які неодмінно мали лишити на підлозі мікроскопічні сліди. Що ще могло просочитися в ці тріщини та шви? Осад яких страшних подій залишився тут?

— Теж нові засуви, — зазначила Ріццолі біля задніх дверей.

Мора підійшла до спуску в підвал.

— Я хотіла, щоб ви це побачили.

— Ще один засув?

— Але бачите, який на ньому наліт? Він не новий. Цей засув тут уже давно. Міс Клозен сказала, що коли вона купила дім на аукціоні двадцять вісім років тому, він тут уже був. І це дивно.

— Чому?

— Єдине місце, куди ці двері ведуть, — підвал. — Мора подивилася на Ріццолі. — З нього немає виходу.

— Для чого комусь замикати ці двері?

— От і мені цікаво.

Ріццолі відчинила їх, із темряви піднявся запах сирої землі.

— От же ж, — пробуркотіла вона. — Ненавиджу спускатися до підвалів.