Тесс Герритсен - Двійник

— Послухайте, — зітхнула Ріццолі. — Мені подобається Йошима. Я не хочу навіть думати про це, але мушу на це зважати, щоб робити свою роботу.

— Яку саме? Викликати в мене параною? Джейн, я й так достатньо налякана. Не змушуйте мене боятися людей, яким я маю довіряти. — Мора змела зі столу папери. — Ви закінчили з моїм авто? Я хотіла б поїхати додому.

— Так, ми все зробили. Але я не впевнена, що вам варто їхати додому.

— А що мені робити?

— Є інші варіанти. Можете зупинитися в готелі. Або переночувати в мене на дивані. Я щойно говорила з детективом Баллардом, він сказав, що в нього в будинку є вільна кімната.

— Чому ви говорили з Баллардом?

— Він щодня виходить на зв’язок у цій справі. Телефонував з годину тому, я розповіла, що сталося з вашим авто. То він під’їхав глянути на нього.

— Він зараз на стоянці?

— Уже деякий час. Він стурбований, док. І я теж. — Ріццолі помовчала. — То що думаєте робити?

— Не знаю…

— Маєте кілька хвилин, аби вирішити. — Ріццолі важко звелася на ноги. — Ходімо, я вас проведу.

«Справжній абсурд, — думала Мора, поки вони разом ішли коридором. — Мене захищає жінка, яка ледве встає зі стільця». Але Ріццолі чітко дала зрозуміти, що головна тут вона, що вона бере на себе роль захисниці. Це вона відчинила двері й вийшла з них першою.

Мора пішла слідом за нею на паркувальний майданчик, до «Лексуса», біля якого стояли Фрост із Баллардом.

— Моро, все гаразд? — спитав Баллард. Ліхтар світив так, що його очі лишалися в тіні; вона дивилася в обличчя, вираз якого прочитати не могла.

— Усе добре.

— Могло бути значно гірше. — Він подивився на Ріццолі. — Ви їй розповіли, що ми про це думаємо?

— Я сказала, що їй краще сьогодні не їхати додому.

Мора подивилася на своє авто. На ньому вирізнялися три подряпини, ще огидніші, ніж вона їх запам’ятала, схожі на рани від пазурів хижака. «Убивця Анни говорить до мене. А я й не знала, як він близько».

Фрост сказав:

— Криміналісти помітили на дверях із боку водія заглибину.

— Вона стара. Хтось в’їхав у мене на стоянці кілька місяців тому.

— То йдеться про самі лише подряпини. Зняли кілька відбитків, тож нам потрібні ваші, док. Щойно зможете, передайте їх до лабораторії.

— Авжеж.

Мора подумала про пальці, які вони в морзі вимащували чорнилом, про холодну плоть, яку так буденно притискали до карток. «Мої відбитки вони отримають заздалегідь. Поки я ще жива». Вона схрестила руки на грудях, попри теплий вечір їй було прохолодно. Вона подумала про те, як увійде до порожнього будинку, замкнеться в спальні. Навіть із усіма цими барикадами то був усього лиш дім, не фортеця. Дім із вікнами, які легко розбити, віконницями, які можна розрізати ножем.

— Ви казали, що авто Анни подряпав Чарлз Кассель, — подивилася вона на Ріццолі. — Це не міг зробити Кассель. Не з моїм авто.

— Так, у нього не було на те причин. Це чітке попередження саме для вас. Може, з Анною сталася помилка, — тихо сказала Ріццолі.

«Це мала бути я. Я мала померти».

— Куди поїдете, док? — спитала детектив.

— Не знаю, — сказала Мора. — Не знаю, що мені робити…

— Я б запропонував не стояти тут, де вас усім видно, — мовив Баллард.

Мора глянула на тротуар. Побачила силуети людей, приваблених спалахами патрульних автомобілів. Людей, обличчя яких лишалися в тіні, невидимі їй, поки вона стояла під ліхтарем, як артистка на сцені.

— У мене є вільна спальня, — сказав Баллард.

Вона не дивилася на нього, зосередившись на цих безликих тінях. Думаючи: «Усе відбувається надто швидко. Надто багато доводиться вирішувати під впливом моменту. Робити вибір, про який я можу пошкодувати».

— Док? — перепитала Ріццолі. — Що скажете?

Нарешті Мора подивилася на Балларда. І знову відчула цей тривожний потяг до нього.

— Я не знаю, куди ще мені піти, — мовила вона.

Баллард їхав на своєму авто за Морою так близько, що його фари сяяли в її дзеркалі заднього огляду — наче боявся, що вона може віддалитися, спробує загубитися в щільній плутанині дорожнього руху. Він тримався якомога ближче навіть тоді, коли вони заїхали до тихого передмістя Ньютона, навіть тоді, коли вона двічі об’їхала його квартал, як він і казав, щоб переконатися, що за ними ніхто не їде. Коли нарешті Мора зупинилася перед його будинком, він за мить уже стояв перед її вікном і стукав по склу.

— Заїжджайте до гаража, — сказав він.

— Я ж займу ваше місце.

— Нічого. Не хочу, щоб ваше авто стояло на вулиці. Я зараз відчиню двері.