Тесс Герритсен - Двійник

Голос мовчав.

Метті вчепилася в ковдру, їй страшно було дихати, страшно пропустити його тихий шепіт. Чому він не відповів? Невже знову пішов? Тоді вона почула, як щось гупнуло й заскребло.

Лопата. Він почав копати.

«Один шанс, — подумала жінка. — Я маю тільки один шанс».

Знову загупало. Лопата рухалася розгонисто, відгрібала землю з неприємним звуком — наче крейдою об дошку. Дихання Метті прискорилося, серце калатало в грудях. «Я або житиму, або помру, — подумала вона. — Це все вирішиться зараз».

Шкрябання зупинилося.

Її руки були крижані, пальці захололи, притискаючи ковдру до плечей. Вона почула, як зарипіло дерево, тоді завищали шарніри. До її в’язниці просипалася земля, просто їй в очі. «Боже, Боже, я ж нічого не зможу побачити, а мені треба бачити!» Метті відвернулася, закриваючи обличчя від землі, що цівкою сипалася їй у волосся. Знову й знову кліпала, прочищаючи очі. Схиливши голову, вона не могла бачити його у себе над головою. А що бачив у ямі він? Свою полонянку, скручену під ковдрою, переможену, замурзану. Зламану болем дітонародження.

— Час виходити, — сказав він, цього разу вже не через вентиляцію.

Тихий голос, цілком звичайний. Як зло може бути таким нормальним?

— Допоможіть, — схлипнула жінка. — Я не зможу туди вистрибнути.

Вона почула, як дерево рипнуло об дерево, і відчула, як поряд із нею щось упало. Драбина. Метті розплющила очі, глянула вгору й побачила сам лиш силует на тлі зірок. Після непроглядної чорноти її в’язниці нічне небо здавалося омитим світлом.

Її викрадач увімкнув ліхтарика, націлив на драбину.

— Тут усього лиш кілька сходинок, — мовив він.

— Мені так боляче.

— Я вас витягну. Але маєте ступити на драбину.

Хлюпаючи носом, Метті повільно підвелася. Заточилася, впала на коліна. Вона кілька днів не вставала, і тепер була шокована тим, якою слабкою почувалася попри всі свої спроби тренуватися, попри адреналін, яким зараз була насичена її кров.

— Якщо хочете вибратися, — сказав він, — мусите встати.

Жінка застогнала і звелася на ноги, ненадійні, мов у новонародженого теляти. Права її рука досі була під ковдрою, притискала її до грудей. Лівою вона вчепилася в драбину.

— Ось так. Лізьте.

Вона ступила на найнижчу сходинку й зупинилася, щоб віднайти рівновагу, перш ніж узятися вільною рукою за наступну. Зробила ще крок. Яма була неглибока, кілька сходинок — і вона опиниться нагорі. Її голова та плечі вже були йому по пояс.

— Допоможіть, — заскиглила вона. — Витягніть мене.

— Ковдру відпустіть.

— Мені холодно. Прошу, витягніть мене!

Чоловік поклав ліхтарика на землю.

— Давайте руку, — сказав він і схилився до неї: безлика тінь, яка простягала до неї щупальце.

«Так, тепер він достатньо близько».

Його голова була саме над її головою, на відстані для удару. Метті на мить завагалася, сама думка про те, що вона збиралася робити, викликала відразу.

— Годі марнувати мій час, — наказав чоловік. — Лізьте !

Раптом вона уявила, що на неї дивиться згори Двейнове обличчя, що це Двейнів голос сварить її, поливає зневагою. «Імідж це все, Метті, а ти тільки глянь на себе!» Корова Метті чіпляється за драбину й боїться врятувати своє життя. Боїться порятувати свою дитину. «Ти просто більше мене не гідна».

«Ні, гідна. ГІДНА!»

Вона відпустила ковдру. Та впала з її плечей, відкриваючи те, що під нею ховалося: шкарпетку з вісьмома батарейками всередині. Жінка підняла руку, розмахнулася шкарпеткою, наче булавою, керована щирою люттю. Цілилася вона незграбно й дико, але відчула задоволення, коли батарейки з глухим звуком врізалися в череп.

Тінь схилилася набік і заточилася.

За лічені секунди Метті була вже нагорі, вибралася з ями. Жах не робить тебе незграбною, він загострює відчуття, робить тебе швидкою, як газель. Щойно її ноги торкнулися твердої землі, вона зафіксувала з десяток подробиць навколо себе. Молодий місяць визирав із-за гілок, що вигиналися на тлі неба. Запах сирої землі та вологого листя. І дерева, всюди дерева, кільце вартових навколо, які затуляли собою все, окрім склепіння зірок нагорі. «Я в лісі». Усе це Метті ввібрала одним побіжним поглядом, за частку секунди прийняла рішення й гайнула до того, що здавалося проміжком між деревами. І раптом покотилася вниз крутим схилом яру, продираючись крізь ожину й тонкі, мов батоги, паростки, котрі не ламалися, а мстиво відстрибували їй в обличчя.