Тесс Герритсен - Двійник

Мора подивилася на берег і подумала про жінку, яка народжувала тут, просто неба, і ніхто не чув криків її болю, тоді як у двадцяти ярдах від неї вистигав труп.

— Де він її тримав?

— У ямі, десь у двох милях звідси.

Мора спохмурніла.

— Вона дісталася сюди своїми ногами?

— Так. Уявіть, як вона бігла в темряві, поміж дерев. І це ще під час переймів. Вийшла з лісу тут, ось цим схилом.

— Не уявляю собі.

— Бачили б ви ящик, в якому він її тримав — схожий на труну. Вона тиждень провела, похована заживо. Не знаю, як їй вдалося зберегти розум.

Мора подумала про юну Еліс Роуз, полонянку ями стільки років тому. Одна ніч темряви й відчаю переслідувала її до кінця короткого життя і зрештою вбила її. Та Метті Первіс не просто залишилася при собі, вона була готова відбиватися. Вижити.

— Ми знайшли білий фургон, — сказала детектив.

— Де?

— Був припаркований нагорі, на одній зі службових доріг у тридцяти-сорока ярдах від ями, де він її поховав. Ми б ніколи її там не знайшли.

— Тіл не знайшли? Тут поблизу мають бути поховані інші жертви.

— Ми тільки почали шукати. Тут багато дерев, територія велика. На те, щоб обшукати весь пагорб на предмет поховань, піде чимало часу.

— Усі ці роки, всі зниклі жінки. Одна з них може бути…

Мора замовкла й підняла очі на дерева на схилі. «Одна з них може бути моєю матір ’ ю. Можливо, в мені зовсім немає крові чудовиська. Може, моя справжня мати всі ці роки була мертва. Чергова жертва, похована десь у лісі».

— Перш ніж робити припущення, — мовила Ріццолі, — вам треба подивитися на тіло.

Мора похмуро глянула на неї, тоді на закутане тіло біля своїх ніг. Стала на коліна, потягнула покривало за ріг.

— Чекайте. Хотіла попередити…

— Так?

— Там не те, чого ви чекаєте.

Мора завагалася, затримала руку над пластиком. Навколо гули комахи, жадібні до свіжого м’яса. Вона глибоко вдихнула й відгорнула покривало.

Дивлячись на відкрите обличчя, вона мовчала. Її ошелешило не вибите ліве око, не ручка викрутки, що стирчала з очної западини. То була всього лиш похмура деталь, яку треба було завважити й викласти в протоколі аутопсії. Ні, це обличчя привернуло її увагу, викликало в неї жах.

— Він надто молодий, — пробелькотіла вона. — Він надто молодий для Елайджі Ленка.

— Гадаю, йому років тридцять — тридцять п’ять.

Мора шоковано видихнула.

— Я не розумію…

— Ви ж бачите, так? — тихо спитала Ріццолі. — Чорне волосся, зелені очі.

«Як у мене».

— Звісно ж, такий колір очей та волосся може мати мільйон хлопців. Але схожість… — Вона помовчала. — Фрост теж помітив. Ми всі помітили.

Мора накрила тіло покривалом і відступила, відійшла від правди, яка так беззаперечно дивилася на неї з обличчя мерця.

— Доктор Брістол уже їде, — сказав Фрост. — Навряд чи ви захочете робити цей розтин.

— То чому ви мені зателефонували?

— Бо ви сказали, що хочете бути в курсі справ, — відповіла Ріццолі. — Бо я пообіцяла. А ще… — Вона подивилася на накрите тіло. — Ви рано чи пізно дізналися б, ким був цей чоловік.

— Але ж ми не знаємо, ким він був. Вам здається, що ви бачите схожість. Це нічого не доводить.

— Є ще дещо. Ми тільки зранку дізналися.

Мора подивилася на детектива.

— Що?

— Ми намагалися встановити місцеперебування Елайджі Ленка. Шукали всюди, де могло б вигулькнути його ім’я. Арешти, штрафи, що завгодно. Зранку ми отримали факс із канцелярії округу в Новій Кароліні. То була довідка про смерть. Елайджа Ленк помер вісім років тому.

— Вісім років тому? Тоді його не було з Амальтеєю, коли вона вбила Терезу й Ніккі Веллс.

— Ні. Тоді Амальтея вже працювала з новим партнером. Тим, який зайняв місце Елайджі, аби продовжити родинну справу.

Мора відвернулася до озера, блиск води засліплював її. «Я не хочу слухати далі, — подумала вона. — Не хочу знати».

— Вісім років тому Елайджа помер у лікарні Ґрінвілля від серцевого нападу, — вела далі Ріццолі. — Він прийшов зі скаргою на біль у грудях. Згідно з їхніми записами, до лікарні його привели рідні.

«Рідні».

— Дружина Амальтея та їхній син, Семюел.

Мора глибоко вдихнула. Повітря пахнуло водночас і гниттям, і літом — життя й смерть злилися в єдиному запаху.

— Мені дуже прикро, що вам довелося про це дізнатися, — сказала Ріццолі. — Знаєте, є шанс, що ми помилилися щодо цього чоловіка. Є шанс, що він їм зовсім не рідня.

Але вони не помилилися, і Мора це знала.

«Я знала, відколи побачила його обличчя».