Тесс Герритсен - Двійник

«Можна було відразу зрозуміти, — подумала вона. — Це завжди було помітно, в тому, як він на мене дивився, як торкався».

— Бачили б ви її тієї ночі в лікарні, — мовив він. — Підбите око, синці. Варто було один раз глянути на її обличчя, і мені захотілося вибити все лайно з того, хто це зробив. Я мало від чого втрачаю контроль, Моро, але коли чоловік лупцює жінку… — Він різко вдихнув. — Я не міг дозволити цьому повторитися. Та Кассель її не відпускав. Усе телефонував, переслідував, тому я мусив утрутитися. Допоміг їй установити замки. Почав навідуватися щодня. Перевіряти, як їй ведеться. А тоді одного разу вона запросила мене лишитися на вечерю і…

Він переможено знизав плечима.

— Так усе й почалося. Вона була перелякана, я був їй потрібен. Це інстинкт, розумієте. Можливо, інстинкт копа. Прагнеш захищати.

«Особливо привабливу жінку».

— Я намагався її вберегти, от і все. — Він подивився на неї. — Так. Зрештою я її покохав.

— А ось це, Ріку? — Вона глянула на руки, що досі тримали її долоні. — Що тут відбувається? Це заради мене чи заради неї? Бо я не Анна. Не її заміна.

— Я тут, бо потрібен вам.

— Це наче повторення. Ви обрали для себе ту ж роль, роль опікуна. А я — просто дублерка, якій випало грати роль Анни.

— Усе не так.

— Що, якби ви не знали мою сестру, якби ми з вами познайомилися на якійсь вечірці? Ви були б тут?

— Так, був би. — Він схилився вперед, стиснув її руки. — Я знаю, що був би.

Вони трохи посиділи мовчки. «Я хочу йому вірити, — думала вона. — Це було б так просто».

Але вголос мовила:

— Не думаю, що вам слід тут лишатися.

Він повільно випростався. Досі не зводив із неї очей, але тепер між ними була відстань. І розчарування.

Вона підвелася. Він також.

Мовчки вони пішли разом до дверей. Там він зупинився, розвернувся до неї. М’яко торкнувся долонею її обличчя — дотик, від якого вона не відсахнулася.

— Будь обережна, — мовив він і вийшов.

Вона замкнула за ним двері.

Метті з’їла останній шматок в’яленого м’яса. Гризла його, як дикий звір гризе висохлу мертвечину, й думала: «Білок для сил. Для перемоги!» Вона думала про те, як спортсмени готуються до марафонів, готують тіло до найголовнішого в житті виступу. Це теж буде марафон. Лише один шанс на перемогу.

«Програєш і помреш».

М’ясо скидалося на шмат шкіри, і Метті мало не вдавилася, ковтаючи його, однак змогла проштовхнути всередину, запивши водою. Друге барило вже майже спорожніло. «Кінець близько, — думала вона. — Я так довго не протримаюся». До цього додавалася й нова турбота: перейми ставали все неприємнішими, наче кулак стискав її та тягнув донизу. Болючими їх поки не можна було назвати, однак вони вже передвіщали близьке майбутнє.

Де ж він, чорт його забирай? Чому залишив її так надовго? Не маючи годинника, жінка не знала, чи з його останнього візиту минуло кілька годин, чи кілька днів. Питала себе: він так розлютився, бо вона на нього накричала? Це він так її карає? Або ж намагається злякати — щоб вона зрозуміла, що ставитися до нього треба чемно і з повагою? Усе життя вона поводилася чемно, і гляньте, до чого це призвело. Чемних дівчат відштовхують, їм місце в самому кінці черги, де ніхто не звертає на них уваги. Вони виходять за чоловіків, які швидко забувають про їхнє існування. «Що ж, годі з мене чемності, — подумала Метті. — Якщо я звідси виберуся, треба відростити хребет».

«Але спочатку треба вибратися. А для цього мушу вдати із себе чемну».

Вона сьорбнула ще води. Відчула дивне вдоволення, наче вдосталь побенкетувала й напилася вина. «Ти зачекай, — подумала. — Він повернеться».

Загорнувшись у ковдру, вона заплющила очі.

І прокинулася, бо її судомило від переймів. «О, ні, це вже боляче. Дуже боляче». Пітніючи, Метті лежала в темряві й намагалася пригадати заняття для вагітних, але вони були наче з іншого життя. Чийогось іншого життя.

«Вдих, видих. Очищення … »

— Жіночко.

Метті скам’яніла. Підняла погляд на вентиляцію, звідки шепотів голос. У скронях билася кров. «Час діяти, солдате Джейн» . Проте лежачи в темряві, вдихаючи запах власного страху, вона думала: «Я не готова. І ніколи не буду готова. Чому я взагалі вирішила, що здатна на це?»

— Жіночко. Поговоріть до мене.

«Це твій єдиний шанс. Зроби це».

Вона глибоко вдихнула. Проскиглила:

— Мені потрібна допомога.

— Чому?

— Моя дитина…

— Кажіть.

— Вона виходить. Мені болить. Благаю, випустіть мене! Я не знаю, скільки це триватиме… — Вона схлипнула. — Випустіть. Мені треба вийти. Я народжую.