Тесс Герритсен - Двійник

— Я не прошуся бути судмедекспертом у ній. Я обурена, що мені не повідомили.

— Не мала змоги, ясно?

— Це така причина?

— Це правда, чорт забирай! — махнула Ріццолі на кров на стінах. — Маємо тут двох жертв. Я не обідала. Не вимила кров з волосся. Заради Бога, я навіть у туалет зайти часу не мала. — Вона відвернулася. — Мені є чим зайнятися, крім того, щоб пояснювати вам щось.

— Джейн.

— Ідіть додому, док. Дайте мені робити свою справу.

— Джейн! Мені дуже прикро. Не треба було всього цього говорити.

Ріццолі розвернулася до неї, і Мора побачила те, чого до цієї миті не помічала: порожні очі, понурі плечі. «Вона ледве на ногах стоїть».

— Мені теж прикро.

Детектив подивилася на криваву стіну.

— Ми от настільки його пропустили, — сказала, звівши вказівний та великий пальці. — Наша команда чатувала на вулиці, стежила за будинком. Не знаю, як він помітив їхнє авто, але проїхав точно повз них і повернувся із заднього двору. — Вона похитала головою. — Він якось дізнався. Знав, що ми його шукаємо. Тому Ван Ґейтс став для нього проблемою…

— Вона його попередила.

— Хто?

— Амальтея. Це мала бути вона. Дзвінок, лист — щось передане через охоронців. Вона захищає спільника.

— Гадаєте, вона достатньо свідома, щоб так учинити?

— Саме так. — Мора завагалася. — Я вчора їздила до неї.

— І коли збиралися мені про це розповісти?

— Вона знає секрети про мене, має відповіді.

— Та до неї голоси говорять, заради Бога.

— Ні, це не так. Я впевнена, що вона цілком нормальна і точно знає, що робить. Вона захищає спільника, Джейн. І ніколи не викаже його.

Ріццолі помовчала, дивлячись на неї.

— Може, вам краще на це подивитися. Щоб знати, з чим ми маємо справу.

Мора пішла за нею до кухні та спинилася в дверях, ошелешена побаченою різаниною. Її колега, доктор Костас, який схилився над тілом, здивовано озирнувся на неї.

— Я не знав, що ви хотіли це взяти.

— Я тут із іншої причини. Просто мала побачити… — Вона подивилася на Теренса Ван Ґейтса й важко глитнула.

Костас підвівся.

— Він діяв збіса вправно. Немає ран від самозахисту, ніщо не вказує на те, що жертва взагалі мала змогу відбиватися. Один розріз, від вуха до вуха. Підійшов іззаду. Розріз починається зліва трохи вище, тоді перетинає трахею та закінчується справа трохи нижче.

— То нападник праворукий.

— І сильний. — Костас нахилився, м’яко повернув голову тіла назад, відкривши хрящ, що поблискував. — Дійшов аж до хребта.

Він відпустив голову, яка повернулася на місце, й краї рани зійшлися, немовби в поцілунку.

— Це страта, — прошепотіла Мора.

— Схоже на те.

— Друга жертва… у вітальні…

— Дружина. Померла в лікарні годину тому.

— Ця страта вийшла не такою ефективною, — сказала Ріццолі. — Ми думаємо, що спочатку вбивця взявся за чоловіка. Може, Ван Ґейтс чекав візиту. Може, навіть сам упустив його до кухні, гадаючи, що йдеться про справи. Але нападу він не чекав. Немає ознак боротьби чи самозахисту. Він розвернувся до вбивці спиною й помер, як ягня на закланні.

— А дружина?

— З Бонні вийшло інакше. — Ріццолі дивилася на Ван Ґейтса, на фарбовані жмутки пересадженого волосся, цей символ пихи старого чоловіка. — Гадаю, Бонні натрапила на них випадково. Вона заходить на кухню, бачить кров. Бачить свого чоловіка на підлозі, з мало не перерубаною шиєю. Убивця теж тут, досі з ножем у руках. Працює кондиціонер, вікна зачинені, у них подвійні панелі, непроникні. Тому наші спостерігачі трохи далі по вулиці не почули б її криків. Якби вона взагалі спромоглася закричати.

Ріццолі розвернулася до дверей, що вели в коридор. Зупинилася, наче побачивши, що там стоїть мертва жінка.

— Вона бачить, як убивця йде на неї. І на відміну від чоловіка вона відбивається. Поки ніж летить на неї, усе, що вона зможе, — схопити рукою лезо. Воно порізало їй долоню, пройшло крізь шкіру, зв’язки, аж до кістки. Так глибоко, що перерубало артерію.

Детектив указала рукою у двері.

— Вона біжить туди, з руки тече кров. Він мчить за нею, затискає її у вітальні. Навіть тоді вона відбивається, намагається відвести ножа руками. Але він робить ще один удар, по горлу. Розріз не такий глибокий, як на шиї її чоловіка, але цього достатньо. — Вона подивилася на Мору. — Жінка була ще жива, коли ми прийшли. От як близько ми були.

Мора подивилася вниз, на тіло Теренса Ван Ґейтса, яке незграбно спиралося на шафу. Подумала про будиночок у лісі, у якому двоюрідні брат і сестра уклали свій отруйний зв’язок. «Той зв ’ язок, що тримається й досі».