Стивен Кинг - Інститут

— Коли він піде?

— У неділю чи понеділок, якщо Галлас і Джеймс із Зад­ньої половини дадуть відмашку. А вони дадуть. Гендрікс уже майже з ним закінчив.

— Добре. Будеш розбиратися з голодуванням чи облишиш? Я пропоную облишити. Воно закінчиться саме по собі, якщо взагалі почнеться.

— Гадаю, треба розібратися. Як ти сам кажеш, наразі в нас багато пожильців, і треба хоч раз дати промову на загал.

— Якщо ти виступиш із промовою, то Елліс може здогадатись, що Альворсон нишпорить.

Враховуючи коефіцієнт інтелекту цього малого — не «може», а «напевно».

— Байдуже. За кілька днів він піде, і його малий друзяка-смиконіс скоро послідує за ним. А тепер щодо камер спостереження…

— Сьогодні ввечері перед від’їздом я напишу доручення Енді Фелловзу, і ми одразу цим займемося, щойно я повернуся. — Він похилився вперед, зчепив руки і втупив погляд своїх карих очей у її сталево-сірі. — А поміж тим, не нер­вуйся. Виразку собі заробиш. Хоч раз на день собі нагадуй, що ми маємо справу з дітьми, а не з запеклими злочинцями.

Місіс Сіґсбі нічого не відповіла, бо знала, що Стекгаус правий. Навіть Люк Елліс, хоч який розумний, — усього лиш дитина, і коли він трохи поживе в Задній половині, то так само лишиться дитиною, тільки вже геть не розумною.

Коли того вечора місіс Сіґсбі прийшла в кафетерій, уся така худа і виструнчена, у багряному костюмі, сірій блузці і з єдиною низкою перлин на шиї, їй зовсім не знадобилося стукати ложкою по склянці і закликати до уваги. Усі балачки одразу стихли. Лаборанти й доглядачі зібралися біля проходу в Західне крило. Навіть працівники кухні вийшли, стали за салатною стійкою.

— Як більшості з вас відомо, — почала місіс Сіґсбі приємним, виразним голосом, — два дні тому в цьому кафетерії відбувся прикрий інцидент. Виникли чутки і плітки, що в цьому інциденті загинуло двоє дітей. Це абсолютна неправда. Ми тут в Інституті дітей не вбиваємо.

Вона обвела поглядом аудиторію. Усі дивилися на неї, широко розчахнувши очі, забувши про їжу.

— На випадок, якщо хтось із вас захопився фруктовим коктейлем і прослухав, я повторю свою останню фразу: ми не вбиваємо дітей. — Вона помовчала, щоб до всіх дійшла суть. — Ви сюди не просилися. Ми всі це розуміємо, але і не вибачаємось. Ви тут для того, щоб служити не просто своїй країні, а й усьому світу. Коли служба скінчиться, вам медалей не дадуть. На вашу честь не влаштують парад. Ви не почуєте щирих подяк, бо перед від’їздом усі ваші спогади про Інститут буде ліквідовано. Стерто, як хтось такого слова не знає. — Вона на мить зустрілася з Люком поглядом, який мов казав: «Але ти точно знаєш». — Та зрозумійте, що вам усе одно вдячні. За час перебування тут ви складатимете тести, і деякі з них можуть видатися важкими, але ви все переживете і повернетеся в рідні сім’ї. У нас тут ще ніколи не помирали діти.

Вона знову зробила паузу, чекаючи на відповідь чи заперечення. Вілгольм міг би заперечити, але Вілгольма вже не було. Елліс мовчав, бо явний протест не в його стилі. Як шахіст, він надавав перевагу хитрим гамбітам, а не безпосередній атаці. І яка йому з того користь?

— У Гарольда Кросса сталися легкі судоми після тесту на гостроту зору й видимість, із яким дехто з вас уже знайомий, так звані «цятки» або «вогники». Він мимохіть ударив Ґрету Вілкокс, яка намагалася, і ми всі в захваті від її вчинку, прийти йому на допомогу. Вона дуже сильно потягла шию, але вже одужує. Сестра з нею. Близнята Вілкокс і Гарольд наступного тижня поїдуть додому, і ми бажаємо їм усього найкращого.

Її погляд знову зупинився на Люку, який сидів за столиком під стіною в протилежному кутку. З ним поруч був і його малий друг. Нижня щелепа в Діксона відвисла, але він хоч від свого носа відчепився.

— Якщо хтось заперечить мої слова, то знайте — це брехня, і про такі випадки треба негайно доповісти доглядачеві чи лаборанту. Зрозуміло?

Мовчання, навіть жодних нервових смішків.

— Якщо зрозуміло, то я хочу, щоб ви всі сказали: «Так, місіс Сіґсбі».

— Так, місіс Сіґсбі, — відповіли діти.

Губи Сіґсбі розтягнулися в тонку посмішку.

— А тепер гучніше.

— Так, місіс Сіґсбі!

— А тепер виразно.

— ТАК, МІСІС СІҐСБІ!

Цього разу до дітей приєднались кухарі, лаборанти й доглядачі.

— Добре. — Місіс Сіґсбі усміхнулась. — Що може бути кращим за ствердний виголос, який прочищає легені й думки, чи не так? А тепер повертайтеся до вечері. — Вона звернулася до кухарів у білих халатах: — І на добавку перед сном усім по десерту, якщо у вас знайдеться морозиво і тістечка, гаразд, шефе Даґ?