Стивен Кинг - Інститут

Хотів був скористатися містером Ґріффіном, щоб зазирнути на «Стар Триб», але теж не став цього робити.

Він думав про Нікі, красунчика, в якого всі дівчата були закохані. Про Нікі, який спершу поставив Гаррі Кросса на місце, а потім потоваришував із ним, що вимагало більше сміливості, ніж просто з ним побитися. Нікі, який опирався тестам, опирався чоловікам із Зад­ньої половини, що прийшли забрати його, — хлопця, який ніколи не здавався.

Наступного дня Джо і Хадад відвели Люка і Джорджа до кабінету «С-11» і лишили на деякий час самих. Коли доглядачі повернулися, уже озброєні чашками з кавою, з ними зайшов Зік. Очі в нього були червоні, мов з бодуна. Він натягнув на хлопців гумові шапочки з електродами і претуго затягнув ремінці під підборіддям. Коли Зік перевірив показники приладів, хлопці стали по черзі вправлятися на автомобільному тренажері. Прийшов лікар Еванс зі своїм незмінним планшетом і взявся робити нотатки, поки Зік вигукував різні цифри, які могли (або ні) мати певний стосунок до швидкості реакції. Люк кілька разів проїхав на червоне світло і влаштував чимало кривавих аварій, перш ніж оволодів симулятором. Після того тест навіть почав приносити задоволення — уперше за весь час перебування Люка в Інституті.

Коли тест скінчився, до лікаря Еванса приєдналася лікарка Річардсон. Сьогодні на ній був костюм-трійка зі спідницею і високі підбори. Вона немов одяглася для ділової зустрічі з керівництвом.

— Люку, як ти сьогодні оцінюєш свій біль за десятибальною шкалою?

— На двійку, — сказав він. — А бажання забратися звідси нафіг за десятибальною шкалою дорівнює одинадцяти.

Річардсон хіхікнула, наче це був помірно смішний жарт, попрощалася з лікарем Евансом (назвавши його Джимом) і пішла.

— То хто виграв? — спитав Джордж у Еванса.

Лікар поблажливо посміхнувся.

— Тест не про це, Джордже.

— Розумію, але хто виграв?

— Ви обидва стали досить спритні, щойно призвичаїлись до тренажера, як це й очікується від ТК. Сьогодні тестів більше не буде, хлопці, хіба не чудово? Хададе, Джо, будь ласка, відведіть цих юнаків нагору.

Дорогою до ліфта Джордж сказав:

— Я, мабуть, шістьох пішоходів переїхав, поки збагнув, що до чого. А ти скількох?

— Тільки трьох, та я ще врізався в шкільний автобус. Там теж могли бути жертви.

— Ну ти паскуда. Я автобуса взагалі не помітив.

Приїхав ліфт, і всі четверо зайшли в кабіну.

— Насправді, я сімох збив, — сказав Джордж. — Останнього — навмисно. Уявив, що це Зік.

Джо з Хададом перезирнулися і розсміялися. І Люк відчув до них легку приязнь. Не хотів відчувати, та що поробиш.

Коли двійко доглядачів повернулися в ліфт і рушили вниз, мабуть, до себе в підсобку на перерву, Люк сказав:

— Після цяток вони влаштували тобі тест із картами. На телепатію.

— Так, я тобі вже казав.

— А на ТК вони тебе колись перевіряли? Просили ввімк­нути лампу чи повалити низку доміно?

Джордж почухав голову.

— От як ти про це спитав, то розумію, що ні. Чого б їм перевіряти, як вони вже і так знають, що я все це можу? Тобто якщо вдалий день випаде. А тебе?

— Нє-а. І я зрозумів твою позицію, проте все одно якось дивно, що вони не бажають випробувати межі наших можливостей.

— Тут узагалі ні в чому немає сенсу, Люкі-Лю. Починаючи з нашого перебування тут. Ходімо гамати.

Більшість дітлахів їли ланч у кафетерії, але Каліша з Ейвері були на майданчику. Вони сиділи на гравії, притулившись спинами до сітчастого паркану, і дивилися одне на одного. Люк сказав Джорджу, щоб той ішов на ланч, а сам рушив надвір. Симпатична чорношкіра дів­чина і маленький білошкірий хлопчик не говорили… і водночас таки говорили. Ось і все, про що дізнався Люк, бо тема розмови лишилася для нього загадкою.

Він згадав академічні тести і дівчину, яка спитала про математичне рівняння, де йшлося про якогось хлопа Ааро­на і скільки він мав заплатити за номер в готелі. Це наче сталось в іншому житті, але Люк ясно пам’ятав, як не міг зрозуміти, чому така проста для нього задача виявилась такою складною для неї. А тепер він зрозумів. Те, що відбувалось між Калішею та Ейвері там, біля паркану, було для нього так само недосяжним.

Каліша озирнулася і помахала йому рукою.

— Пізніше поговоримо, Люку. Іди поки поїж.

— Окей, — сказав він, але за ланчем поговорити не зміг, бо Каліша так і не з’явилася.

Потім, після глибокого і міцного сну (він нарешті здався і випив одну пігулку), Люк рушив коридором у напрямку майданчика і зали відпочинку, але зупинився біля дверей до кімнати Каліші. Вони стояли навстіж. Рожеве покривало і подушки з рюшами зникли. Зникло і фото Мартіна Лютера Кінга в рамці. Люк стояв там, затуливши рота рукою, розчахнувши очі, намагаючись укласти це в себе в голові.