Стивен Кинг - Інститут

— Як на мене, це любенько, — сказала Каліша.

Нікі всміхнувся до неї, і його обличчя знову засяяло (хоча сьогодні, не без допомоги якогось працівника, на ньому під оком з’явився синець).

— Це так на тебе схоже, Ша.

Вона всміхнулася у відповідь. І Люк відчув укол ревнощів. Дуже нерозумно, враховуючи всі обставини… та нікуди не дінешся.

На наступний день Присцилла і Хадад відвели Люка на досі не звіданий поверх «Е». Там його поклали під крапельницю, яка, за словами Присцилли, мала його трохи розслабити. Натомість від крапельниці Люк відрубився. А коли отямився, то вже був голий, тремтів, а живіт, права нога і правий бік були перев’язані бинтами. Над ним схилялася ще одна лікарка (на білому халаті висіла табличка з ім’ям РІЧАРДСОН).

— Як почуваєшся, Люку?

— Що ви зі мною зробили?

Він спробував закричати, але зміг видати тільки придушений рик. У горло йому теж щось вставили. Мабуть, якусь трубку для дихання. Із запізненням Люк затулив долонями пах.

— Просто взяли в тебе кілька зразків. — Лікарка Річардсон зняла хірургічну шапочку в індійських огірках і розпустила густе темне волосся. — Ми не вирізали в тебе нирку, щоб продати на чорному ринку, якщо ти за це хвилюєшся. Трохи болітиме, особливо між ребрами, але це минеться. А поки випий, ось.

Вона дала Люкові непідписану коричневу пляшечку з кількома таблетками. І пішла. Зайшов Зік з одягом.

— Одягайся, як відчуєш, що можеш стояти і не падати.

Зік, дбайливий як завжди, кинув одяг на підлогу.

Зрештою Люк зумів його підібрати й одягнутися. Присцилла, цього разу з Ґледіс, провела його назад, на житловий поверх.

Коли його забирали на процедури, ще світило сонце, але зараз уже стемніло. Може, був пізній вечір, Люк не міг розібрати, бо відчуття часу зовсім спотворилось.

— Сам до своєї кімнати дійдеш? — спитала Ґледіс, уже без своєї чергової посмішки — може, та в нічну зміну не працювала.

— Ага.

— То йди. І пігулку візьми. Це оксиконтин. Вони від болю, та ще й настрій піднімають. Як бонус. Уранці з тобою все буде гаразд.

Люк дійшов до своєї кімнати, потягнувся до дверної ручки, а тоді завмер. Хтось плакав. Плач лунав у районі того дурнуватого плаката «ЩЕ ОДИН ДЕНЬ У РАЮ», а це майже напевно означало, що звук доноситься з кімнати Каліші. Люк секунду вагався, не бажаючи знати причину плачу і явно не перебуваючи в настрої когось заспокоювати. І все одно, це ж Каліша, тому Люк пішов і тихо постукав їй у двері. Ніхто не відповів, тож Люк повернув ручку і зазирнув усередину.

— Калішо?

Вона лежала на спині, затуливши рукою очі.

— Іди геть, Люку. Не хочу, щоб ти мене такою бачив.

Він мало не вчинив, як вона просила, але ж Каліша цього не хотіла насправді. І замість того щоб піти, Люк зайшов у кімнату і присів біля дівчини.

— Що сталось?

Але він уже все знав. Хіба що без подробиць.

Діти були надворі, на майданчику — всі, окрім Люка, який лежав без тями на поверсі «Е», поки лікарка Річардсон вирізала свої зразки. З кімнати відпочинку вийшли двоє чоловіків. На них була червона уніформа — на відміну від рожевої та синьої, яку носили доглядачі й лаборанти в Передній половині, — і на сорочках не було бейджиків. Троє старожилів: Каліша, Нікі та Джордж — знали, що це означає.

— Я була впевнена, що вони прийшли по мене, — сказала Каліша Люкові. — Я тут найдовше пробула, і на тести мене десять днів не водили, хоч я після вітрянки вже давно одужала. Навіть кров не брали, а ти сам знаєш, як ці вампіри полюбляють забирати кров. Вони прийшли по Нікі. Нікі!

Тут її голос зірвався, і Люк через це зажурився, бо сам добряче сохнув за Калішею, але при цьому не здивувався. Щойно Нікі з’являвся в полі зору, Гелен оберталася за ним, як стрілка компаса за магнітним полюсом; з Айріс відбувалося так само; навіть маленькі Ґ. з роззявленими ротами і блискучими очима дивилися на Нікі, коли той проходив повз них. Але Каліша товаришувала з ним найдовше, вони були інститутськими ветеранами і приблизно одного віку. І як пара вони були хоча б імовірні.

— Він їм опирався, — сказала Каліша. — Щосили опирався.

Вона раптом сіла, мало не скинувши Люка з ліжка. Вишкірила зуби, притисла кулаки до грудей над своїм невеличким бюстом.

— Та я мала б їм опиратися! Ми всі мали б!

— Але все сталось надто швидко, так?

— Він одного стусонув — високо, в горлянку, а тоді другий вдарив його струмом у стегно. У Нікі, певно, нога заніміла, але він ухопився за мотузку на мотузковій трасі, щоб не впасти, і копнув його здоровою ногою, поки той покидьок не встиг ще раз вдарити шокером.