Стивен Кинг - Інститут

— Там же стовп!

Люк побачив другий семафор, цього разу червоний, надто пізно, щоб сповільнитися. Він інстинктивно повернув голову й спробував піднести руку, але не встиг і вгатився об сталевий стовп на повній біговій швидкості. Правий бік обличчя зіткнувся з металом, ушкоджене вухо взяло на себе головний удар. Він відлетів, упав на шлакоблоки і скотився з колії. Свідомості хлопець не втратив, проте втратив безпосередність свідомості, і небо понеслося кудись геть, тоді назад, тоді знову геть. Він відчув, як тепло стікає щокою, і знав, що то знову відкрилося вухо — його бідне пошматоване вухо. Внутрішній голос кричав йому, щоб зібрався, взяв ноги в руки й кинувся в ліс, але чути і діяти — то дві різні речі. Коли він спробував зіп’ястися на ноги, не вийшло.

Мій мотоцикл зламався, подумав Люк. Блядь. Ну й про­йоб.

І над ним навис чоловік з навантажувача. Люкові він здавався футів шістнадцять [97] ≈ 5 м. заввишки. Лінзи його окулярів відбивали сонячні промені, тому побачити його очі було неможливо.

— Господи, малий, ти якого дідька робиш?

— Намагаюся втекти. — Люк не був певен, чи дійсно говорить, але подумав, що, мабуть, так. — Не можна, щоб вони мене зловили, не віддавайте мене їм.

Чоловік схилився.

— Помовч трохи, я все одно нічого не розумію. Ти нормально так врубався в той стовп, а тепер кровиш, як свиня на забої. Ану поворуши ногами.

Люк послухався.

— Тепер руками.

Люк підніс їх догори.

Чоловік із крісла приєднався до чоловіка з навантажувача. Люк спробував використати свої новонабуті здіб­ності ТП, щоб прочитати думки хоч когось із них чи обох, дізнатися, про що думають. Нічого. У читанні думок зараз, очевидно, відплив. Можливо, удар назовсім вибив ТП йому з голови.

— З ним усе добре, Тіме?

— Та наче. Сподіваюся. Протокол невідкладної допомоги велить не рухатись у разі травми голови, але я ризикну.

— Хто з вас мій дядько? — запитав Люк. — Чи ви обоє?

Чоловік із крісла спохмурнів.

— Ти розумієш, що він несе?

— Ні, я його відведу в кімнату містера Джексона.

— Я за ноги візьму.

Люк уже повертався до тями. Вухо насправді допомагало в цьому. Відчуття були такі, наче воно хотіло просвердлитися йому крізь голову. І, можливо, сховатися там.

— Ні, я візьму, — сказав чоловік із навантажувача. — Він неважкий. Ти подзвони лікареві Роуперу й запитай, чи він виїжджає на дім.

— Радше на склад , — додав чоловік із крісла й засміявся, оголивши жовті зуби-кілочки.

— Та пофіг. Іди й подзвони. З телефона станції.

— Так, сер. — Чоловік із крісла незграбно відсалютував чоловікові з навантажувача і рушив геть. Чоловік з навантажувача підняв Люка.

— Покладіть мене, — озвався хлопець. — Я можу йти.

— Думаєш? Ану покажи.

Люк трохи захитався на ногах, тоді став рівно.

— Як тебе звати, синку?

Люк замислився, не певний того, чи хоче називати ім’я, коли не знає, чи цей чоловік — не «дядько». Він здавався нормальним… але, зрештою, Зік теж таким здавався в Інституті, коли бував зрідка в доброму гуморі.

— А вас як? — парирував він.

— Тім Джеймісон. Ходімо, треба тебе хоч у тінь забрати.

Норберт Голлістер, власник ветхого мотелю, досі відкритого лише завдяки його щомісячній винагороді за роботу позаштатним спостерігачем Інституту, скористався телефоном залізничної станції, щоб зателефонувати лікареві Роуперу, але перед тим на мобільному набрав номер, отриманий рано-вранці. Тоді він ще розсердився за те, що його розбудили. Зараз, проте, був задоволений.

— Той малий, — заговорив він. — Він тут.

— Секунду, — озвався Енді Фелловз. — Перемикаю.

Запала коротка тиша, тоді інший голос сказав:

— Це Голлістер? Із Дюпрея, Південна Кароліна?

— Ага. Той малий, якого ви шукаєте, щойно вискочив з вантажного поїзда. Розірване вухо. За нього ще діє винагорода?

— Так. І вона збільшиться, якщо ти зробиш так, щоб він з міста нікуди не дівся.

Норберт засміявся:

— Та, думаю, він нікуди не піде. Влетів у стовп із семафором, гупнувся головою добряче.

— Не зводь з нього очей, — сказав Стекгаус. — Дзвони мені щогодини. Зрозуміло?

— Типу тримати в курсі.

— Саме так. Про все решту ми самі подбаємо.

Тім провів скривавленого хлопця, який міг іти самотужки, хоча памороки йому, очевидно, таки забило, в кабінет Крейґа Джексона. Власник складських приміщень Дюпрея жив у місті Даннінг неподалік, але відтоді, як п’ять років тому розлучився, простора, кондиціонована кімната за кабінетом слугувала йому додатковим житлом. Джексона тут зараз не було, що Тіма й не здивувало: у дні, коли п’ятдесят шостий зупинявся, а не просто проносився повз, Крейґ мав схильність кудись щезати.