Стивен Кинг - Інститут

Десь через десять хвилин поїзд 9956 різко смикнувся всіма вагонами (яких тепер налічувалося рівно сотня), ніби здригнувшись. Депо почало пробігати повз, спершу повільно, тоді потроху прискорюючись. Підлогою вагона промайнула тінь сигнальної вежі, після чого з’явилася ще одна тінь. Людська. Поплямований жиром паперовий пакет залетів у вагон і приземлився на підлозі.

Він не бачив Метті, лише почув:

— Хай щастить, голодранцю.

І тінь зникла.

Люк виповз зі своєї схованки так швидко, що вгатився боком голови з неушкодженим вухом об корпус газонокосарки. Він цього навіть не помітив. У пакеті ховався рай. Він відчував його запах.

Рай обернувся булочкою з сиром і ковбасою, фруктовим пирогом «Гостес» і пляшкою джерельної води «Кароліна-світвотер». Люк мусив задіяти усю силу волі, щоб не випити всі шістнадцять унцій води одразу. Він залишив чверть, відставив її, тоді знову вхопив і закрутив корок. Подумав, якщо поїзд раптом похилиться й вода розіллється, то він здуріє. Люк поглинув булочку з ковбасою за п’ять жадібних укусів і запив п’ятьма ковтками води. Облизав долоню від жиру, тоді взяв воду і пиріг «Гостес», з якими заліз назад у нору. Уперше, відколи він плив річкою на «Ліньку» і дивився на зорі, Люк відчув, що життя, мабуть, варте того, щоб жити. І хоча він не зовсім вірив у Бога, вважаючи докази проти зовсім трішки сильнішими, ніж докази за, та все одно молився, хоч і не за себе. Він молився, щоб дуже гіпотетична вища сила благословила чоловіка, який назвав його голодранцем і кинув коричневий пакет у вагон.

Наповнивши живіт, Люк відчув, що знову засне, але змусив себе залишатися при тямі.

«Поїзд зупиниться в Джорджії, тоді в Тампі, а кінцева станція — Маямі, — сказав Метті. — Якщо тебе шукатимуть, то шукатимуть усюди. Але наступна зупинка — то просто гіменце на мапі».

Його, можливо, шукатимуть навіть у маленькому місті, проте Люк не мав наміру їхати в Тампу чи Маямі. Загубитись у великому натовпі — у цьому є свої приваби, але у великих містах забагато копів, а зараз, найпевніше, всі вони мають фотографію хлопця, якого підо­зрюють у вбивстві власних батьків. Крім того, логіка підказувала, що так довго тікати він не зможе. Те, що Метті не здав його, — фантастичний щасливий випадок, а розраховувати на ще один — ідіотизм.

Люк подумав, що в нього може бути ще одна сильна карта в руці. Ніж для овочів, який Морін залишила йому під матрацом, зник десь по дорозі, але флешка була на місці. Він поняття не мав, що на ній, може, й нічого, окрім безладного, сповненого провини зізнання, що звучатиме радше як тарабарщина про дитину, яку вона віддала, хто­зна. З іншого боку, там можуть бути докази. Документи.

Зрештою поїзд почав сповільнюватися. Люк підійшов до дверей, узявся, щоб утримати рівновагу, вихилився назовні. Він побачив багато дерев, двосмугову асфальтобетонну дорогу, тоді задні частини будівель. Поїзд минув семафор: жовтий. Це, мабуть, те гіменце, про яке йому говорив Метті; а може, просто поїзд сповільнюється, щоб почекати, поки інший очистить дорогу попереду. Це міг би бути кращий варіант для Люка, бо якщо на наступній зупинці його очікуватиме стурбований дядько, то чекатиме він у депо. Попереду Люк бачив складські приміщення з сяючими металевими дахами. За складами тягнулася двосмугова дорога, а за дорогою — знову дерева.

Твоя місія, говорив він собі, зійти з цього поїзда й утекти в ті дерева якомога швидше. І не забудь, що тобі треба приземлитися біжучи, щоб не торохнутися обличчям об шлакоблоки.

Люк почав розхитуватися вперед-назад, не відпускаючи двері, стиснувши губи в тонку лінію зосередження. Це саме та зупинка, про яку йому говорив Метті, бо тепер він бачив попереду вокзал. «ДЮПРЕЙ ПД і ЗХ» було виведено на блякло-зеленій дранці даху.

Треба стрибати вже, подумав Люк. Дядьків я зустрічати точно не хочу.

— Раз…

Він хитнувся вперед.

— Два…

Хитнувся назад.

— Три!

Люк стрибнув. Він почав бігти в повітрі, але корпусом врізався в шлакоблоки біля колії зі швидкістю поїзда, що все одно було трохи швидше, ніж могли витримати ноги. Верхня частина тіла похилилася вперед, а руки витягнулися назад, намагаючись зберегти рівновагу; він виглядав наче ковзаняр на фінішній прямій.

Не встиг Люк подумати, що може ще згрупуватися, перш ніж розпластатись, як хтось закричав:

— Агов, дивись!

Люк шарпнув голову догори й побачив чоловіка на вилчатому навантажувачі на півдорозі між складськими приміщеннями і депо. Інший чоловік підводився з крісла-гойдалки в затінку даху станції, з журналом у руках. Другий крикнув: