Стивен Кинг - Інститут

Люк не став чекати, і цього разу він не тинявся, мов без діла. Він помчав униз гіркою, не зважаючи на біль у спині й натомлених ногах, перестрибуючи через колії та гальмівні позиції, ухиляючись від стовпчиків із датчиками руху. Серед вагонів, призначених на маршрут Портленд—Портс­мут—Стербридж, знайшовся один червоний, з написом «SOUTHWAY EXPRESS» — слова ледь помітні за графіті, що додавалося туди протягом довгих років експлуатації. Вагон виявився задимлений, безликий і суто утилітарний, але мав одну безперечну перевагу: розсувні двері були не до кінця причинені. Просвіт достатній, щоб один худенький хлопчик-відчайдух зміг ковзнути всередину.

Люк ухопився за помережану іржею ручку і підтягнувся. Просвіт таки виявився достатнім. Навіть ширший за той, який Люк прокопав під сітчастим парканом в Інституті. Здавалося, це було так давно, мов у минулому житті. Ребро дверей пошкрябало і без того хвору спину й сідниці, знову виступила кров, але за мить Люк уже заліз усере­ди­ну. Вагон був на три чверті повний, і хоча ззовні видавався нечупарним, усередині там пахло пречудово: деревом, фарбою, меблевим поліролем і машинним мастилом.

Уміст вагона — збірна солянка, що нагадала Люкові горище в тітки Лейсі. Але тітка зберігала старі речі, а тут усе було нове. Ліворуч стояли газонокосарки, тримери, повітродувки, ланцюгові пилки й картонні коробки з автозапчастинами та підвісними двигунами. Праворуч були меблі — деякі в коробках, але більшість замотані, мов мумії, в довгі ярди захисного пластику. Ще була піраміда з торшерів, що лежали на боці, по три замотані в повітряно-бульбашкову плівку. Ще — стільці, столи, двомісні канапки і навіть дивани. Люк підійшов до дивана, що стояв найближче до прочинених дверей, і прочитав супровідний документ, приклеєний скотчем до бульбашкової плівки. Диван (як, імовірно, й решта меблів) мав бути доставлений у «Першокласні меблі від Бендера і Бовена» в Стербриджі, штат Массачусетс.

Люк усміхнувся. Поїзд 4297 має лишити кілька вагонів у Портленді й Портсмуті, але цей прослідує до самого кінця маршруту. Удача поки не покинула Люка.

— Хтось мене любить там, нагорі, — прошепотів він, а тоді згадав про загиблих маму й тата і подумав: «Проте не сильно».

Він трохи посунув коробки «Бендера і Бовена» від дальньої стіни вагона і зрадів, коли побачив за ними купу гумових підкладок під меблеві ніжки. Запах у них був затхлий, проте без плісняви. Люк заповз у просвіт і якомога ближче підтягнув до себе коробки.

Нарешті він опинився в порівняно безпечному місці, мав стосик гумових підкладок, на яких можна полежати, — а Люк був виснажений, і не просто після нічної пробіжки, а після днів, сповнених неспокоєм і чимдалі більшим страхом, що передували його втечі. Але Люк поки не смів засинати. Раз він і справді задрімав, та тоді ж почув звук — це наближався маневровий локомотив; «Саутвей експрес» смикнувся і рушив з місця. Люк підвівся і визирнув у напівпрочинені двері. Побачив, як повз нього пропливає залізничне депо. Тоді вагон знову сіпнувся й зупинився, мало не збивши Люка з ніг. Почувся металевий скрегіт, і хлопець вирішив, що це до його вагона чіпляють ще один.

Смики й грюкіт тривали десь годину — це вагони додавалися до валки, що мала стати поїздом № 4297, який вирушить на південь Нової Англії і геть від Інституту.

«Геть, — подумав Люк. — Чимдалі, чимдалі, геть».

Пару разів він чув, як десь дуже близько розмовляють якісь чоловіки, але крізь сильний шум слова неможливо було розібрати. Люк прислухáвся і гриз нігті, вже й так погризені до м’яса. Що як це про нього говорять? Він пам’ятав, як машиніст тріпався по мобільному. Що як Морін проговорилася? Що як його втечу вже виявили? Що як посіпаки місіс Сіґсбі (швидше за все Стекгаус) уже зателефонували в депо і наказали оператору на сортувальному пункті обшукати всі вихідні вагони? Якщо так, то чи не почне він із вагонів, у яких двері не до кінця зачинені? Чи не знайдеться в лісі ведмежий послід?

Потім голоси стишились і замовкли. Тривали смики й грюкіт — 4297-й набував ваги і вантажу. Приїжджали і від’їжджали автівки. Раз у раз чулися клаксони. І щоразу Люк підстрибував. Він би душу продав, щоб дізнатися, котра година. Але він не знав, і лишалося єдине — чекати.

Здається, минула вічність, коли смики й грюкіт вщухли. Нічого не відбувалося. Люк знову почав западати в дрімоту і мало не заснув, коли стався найпотужніший смик, і Люк аж захитався з боку в бік. Потім — пауза, і поїзд знову рушив із місця.