Стивен Кинг - Інститут

Він не рушив з місця, стояв серед білого дня, який надто швидко вступав у свої права, і нервово смикав шарф у себе на поясі. Варіант викликати поліцію чи одразу піти до копів зовсім неподалік від Інституту мав свої недоліки — їх було видно навіть попри страх і знесилення. У поліції швидко дізнаються, що його батьки мертві, що їх убили і що найбільш імовірний підозрюваний — це саме Люк. Другий недолік — сам Деннісон-Рівер-Бенд. Міста існують виключно за рахунок припливу грошей, гроші — це їхня кров, а звідки вони беруться в Деннісон-Рівер-Бенді? Не від цього залізничного депо, де майже все устаткування автоматизоване. Не від тих сумовитих будиночків, що їх Люк бачив із човна. Можливо, колись там були заводи, але не тепер. З іншого боку, в одному сусідньому тауншипі [74] Одиниця адміністративного поділу в США, що входить до округу на рівні з міським муніципалітетом. є така собі установа («урядові штучки», сказали б місцеві, обізнано киваючи одне до одного в перукарні чи на міській площі), і в тамтешніх працівників водяться гроші. Вони навідуються до міста, і не тільки щоб фінансово живити «Поза законом» по вечорах, коли там виступають зачучверені музичні гурти. Вони несуть свої долари всьому місту. І, може, Інститут також зробив внесок у благоустрій. Наприклад, заснував громадський центр, чи відкрив спортивний майданчик, чи вклався в ремонт доріг. Усе, що ставить під загрозу цей доларовий потік, буде сприйматися скептично і невдоволено. Люк навіть гадав, що міські урядовці могли отримувати регулярну платню за те, щоб Інститут не привертав зайвої уваги непотрібних людей. Чи не параноя? Може. А може, й ні.

Люкові до смерті кортіло вивести на чисту воду місіс Сіґсбі та її посіпак, але він вирішив, що найкращий і найбезпечніший варіант на цей момент — це забратися від Інституту якомога швидше і якомога далі.

Маневровий локомотив затягував валку вантажних вагонів на підвищення залізничного депо, яке в народі називають гіркою. На ґанку маленької чепурної адмінбудівлі стояло два крісла-гойдалки. В одному сидів чоловік у джинсах і червоних гумових чоботах, читав газету і пив каву. Коли машиніст локомотива дав гудок, чоловік відклав газету і потюпав униз східцями, зупинившись тільки щоб махнути в бік скляної будки на сталевих підпорах. Хлоп, що сидів усередині, махнув у відповідь. Це мав бути оператор сортувальної гірки, а чоловік у червоних чоботах — складач поїздів.

Рольфів татко оплакував передсмертний стан американського залізничного транспорту, і тепер Люк побачив чому. Колії розбігалися в усіх можливих напрямках, але скидалося на те, що зараз експлуатуються тільки чотири-п’ять. Решта рейок вкрилася іржею, між шпалами проростав бур’ян. На деяких стояли стандартні вагони і платформи, тож Люк скористався ними як прикриттям і став рухатись у бік адмінбудівлі. Він помітив, що на одному з опорних стовпів ґанку, на гвіздку, висить картонний планшет для нотаток. Якщо там написано сьогоднішній розклад поїздів, то Люк має його побачити.

Він опустився навпочіпки за покинутим вагоном біля задньої стіни сортувального пункту і став звідти спостерігати, як складач іде до насувної колії. Новоприбулий товарняк уже стояв на самій гірці, і оператор мав зосереди­ти всю увагу на ньому. Якщо Люка помітять, то, певно, вирішать, що це звичайний хлопчик — просто, як і містер Дестін, ґікнутий на всю голову фанат поїздів. Звісно, більшість дітлахів не бігає дивитися на поїзди о пів на шосту ранку, якими б ґікнутими на всю голову вони не були. Особливо дітлахи в мокрому від річкової води одязі та з серйозно покаліченим вухом.

Вибору не було. Люк мусив дізнатися, що написано в тому планшеті.

Містер Червоні Чоботи зробив крок уперед і, коли перший на черзі вагон повільно прокотився повз нього, прийняв зуб, що входив у зів наступного. Вагон (на боці якого красувався червоно-біло-синій напис «ПРОДУКЦІЯ ШТАТУ МЕЙН») під дією гравітації покотився з гори, причому швидкість контролювалася гальмовими пристроями на допплерівських радарах. Оператор на сортувальному пункті смикнув важіль, і «ПРОДУКЦІЯ ШТАТУ МЕЙН» повернула на колію 4.

Люк обійшов свій критий вагон і неспішним кроком, засунувши руки в кишені, рушив до адмінбудівлі. Вдихнув вільно лише тоді, коли опинився під вежею сортувального пункту, подалі від очей оператора. Як вирішив Люк, якщо оператор добре виконує свою роботу, то дивиться він тільки на гірку і нікуди більше.