Стивен Кинг - Інститут

Він принаймні знав, як гребти. Міський хлоп’як, але Міннесота — край ста тисяч озер, і Люк часто ходив на риболовлю зі своїм дідусем по татовій лінії (який любив себе називати «ще одне старе гівно з Манкато»). Він влаштувався на середній банці і спершу за допомогою весла розвернувся носом уперед за течією. Після того вигріб на середину річки, яка в цьому місці сягала ярдів вісімдесяти завширшки, і повісив весло як стерно. Зняв кросівки й виставив їх на невисокій кормовій банці, щоб підсохли. На сидушці виднівся якийсь вицвілий чорний штамп, і Люк спромігся його прочитати: пароплав «Лінько». Хлопець навіть засміявся. А тоді відкинувся назад на лікті, задивився вгору на божевільне ройовище зірок і спробував переконати себе, що це не сон — він насправді вибрався з Інституту.

Десь позаду, з лівого боку, долинув подвійний рев електричного гудка. Люк повернувся на звук і побачив єдиний яскравий прожектор, що миготів крізь дерева, спершу порівнявся з човном, тоді промайнув повз. Він не бачив локомотива чи самого потяга, його затуляло забагато дерев, але чув, як торохтять фургони і капризно вищать сталеві колеса на сталевих рейках. І тоді до Люка остаточно дійшло. Це не якась там напрочуд деталізована фантазія, що розгорталася в його голові, поки він спав у себе в ліжку в Західному крилі. Там їде справжній поїзд, може, до Деннісон-Рівер-Бенда. Люк сидів у справжньому човні, який пливе на південь за цією повільною, чудовою течією. Над головою сяють справжні зірки. Звісно, посіпаки місіс Сіґсбі кинуться навздогін, але…

— Я нізащо не піду до Задньої половини. Нізащо.

Він опустив руку за борт пароплава «Лінько», розчепірив пальці й став дивитися, як чотири крихітні хвилі спішать у темряву за кормою. Він так уже робив — у дідусевій маленькій алюмінієвій рибальській плоскодонці з торохкучим двотактним двигуном, багато разів робив, але ще ніколи (навіть чотирирічним хлопчиком, якому все на світі видається новим і дивовижним) його так не захоплював вигляд цих миттєвих борозенок. Прийшло усвідомлення, майже одкровення: щоб повністю зрозуміти свободу, треба посидіти у в’язниці.

— Помру, та не піду до Задньої половини.

Він знав, що це правда, що може і до цього дійти, але також знав, що зараз іще не час. Люк Елліс здійняв свої порізані скривавлені руки до нічного неба, відчув, як між пальцями струменить повітря свободи, і заплакав.

Люк задрімав, сидячи на середній банці: підборіддя лежить на грудях, руки звисають між ніг, голі ступні стоять у маленькій калюжі на дні човна. Він так і проспав би, «Лінько» так і промайнув би наступну зупинку в цьому надзвичайному Люковому паломництві, якби не гудок другого поїзда, що цього разу пролунав не з берега, а десь ізгори над головою. Звук був набагато гучніший — не просто короткий сигнал, а владне «УА-А-А!», від якого Люк оговтався і так смикнувся, що мало не розпластався спиною на кормі. Інстинктивно затуляючись від небезпеки, Люк здійняв руки і в процесі усвідомив, наскільки це жалюгідно. Гудок стих, і його заступив металевий скрегіт і грюкіт великих порожнистих ємностей. Люк ухопився за борти човна, де вони сходилися на носі, і втупив дикий погляд уперед — переконаний, що його ось-ось переїде потяг.

Сонце ще не сходило, але небо почало світлішати, від чого плесо, яке в цьому місці стало набагато ширшим, вкрилося глянцем. За чверть милі нижче течією через рамний міст, уповільнюючись, їхав вантажний потяг. Спостерігаючи за ним, Люк устиг розрізнити криті вантажні вагони з написами «New England Land Express» і «Massachusetts Red», пару вагонів-автомобілевозів, кілька цистерн, на одній з яких було написано «Canadian CleanGas», а на другій — «Virginia Util-X». Люк проплив під рамним мостом, затулившись рукою від сажі, що просипалася з поїзда. Обабіч Люкового судна пльохнулись кілька уламків жужелиці.

Люк схопив весло і став скеровувати човен до берега праворуч, де вже виднілися нечисленні сумовиті будівлі з позабиваними вікнами і кран, з вигляду іржавий і давно покинутий. Берег був усіяний уривками паперу, старими шинами і порожніми бляшанками. Тепер і поїзд, що під ним промайнув Люк, переїхав на цей бік річки, так само вповільняючись, скрегочучи і грюкочучи. Вік Дестін, батько його друга Рольфа, казав, що немає у світі другого такого ж брудного і шумного транспортного засобу, як залізниця. І казав він це з задоволенням, а не огидою, що не здивувало обох хлопців. Містер Дестін просто млів за поїздами.