Стивен Кинг - Інститут

Люк підняв стиснутий правий кулак до плеча і жбурнув за паркан шмат плоті з вживленим у неї чипом. Він почув (чи уявив, що почув) тихе клацання, коли чип упав на асфальт біля тої жалюгідної пародії на баскетбольне поле. Хай там його і знайдуть.

Тоді Люк пішов геть, піднявши очі до неба і зосередив­шись на тій єдиній зірці.

Зірка вказувала Люкові шлях із пів хвилини. Зникла, щойно він став пробиратися між деревами. Хлопець зупинився — Інститут і досі було частково видно крізь перші переплетені гілки лісової пущі.

«Усього миля, — сказав Люк сам собі. — Знайдеш, навіть якщо трохи зіб’єшся з курсу, бо Морін говорила Ейвері, що воно велике. Достатньо велике. Ти праворукий, а значить, хилитимешся праворуч, тож треба злегка це компенсувати, але не сильно, бо зіб’єшся з курсу з ухилом ліворуч. І лічи. Миля становить щось між двома і двома з половиною тисячами кроків. Цифра, звісно, навскидь, усе залежить від ландшафту. І обережно, не виколи собі око гілкою. У тобі вже й так забагато дірок».

Люк рушив. Принаймні не знадобилося продиратися крізь зарості. Дерева були старі, вони утворювали багато тіні, а на землі лежав товстий шар лісової підстилки, крізь який кущі погано проростали. Щоразу, як доводилося обходити таке старе дерево (мабуть, сосни, але він не знав напевно), Люк намагався зорієнтуватись і йти далі по прямій, яка, тепер це треба було визнати, виявилась суто гіпотетичною. Наче він хотів перетнути здоровенну кімнату, завалену ледь помітними в темряві предметами.

Раптом ліворуч щось рикнуло й побігло, зламавши одну гілку і зашарудівши іншими. Міський хлопчина Люк завмер на місці. Що це було, олень? Господи, а якщо ведмідь? Олень чкурнув би, але ведмідь може виявитись голодним і ласим до нічного перекусу. Може, він просто зараз мчить до Люка, приваблений запахом крові. Бачить Бог, нею вщент просякнутий комір і ліве плече на сорочці.

Коли звук стихнув, стало чутно тільки цвіркунів, і раз у раз десь гухала та сама сова. Подолавши кроків вісімсот, Люк знову почув оте бозна-що. І знову пішов уперед, виставивши руки перед собою, мов сліпець, відраховуючи подумки кроки. Тисяча… тисяча двісті… ось дерево, справжній монстр, нижні гілки починаються далеко над головою, надто високо, щоб їх побачити, треба обходити… тисяча чотириста… тисяча п’я…

Він перечепився через повалений стовбур і розтягнувся на землі. Щось, якийсь сук на гілці, врізалося високо в ліву ногу, і Люк загарчав від болю. Хвильку полежав на лісовій підстилці, віддихуючись і сумуючи (ось у чому справжній, смертельний абсурд) за своєю кімнатою в Інституті. Кімнатою, де для всього знаходилось місце, і все стояло по місцях, і не було ніяких звірів невизначених розмірів, що шугали між деревами. Безпечне місце.

— Ага, доки не перетворюється в небезпечне, — прошепотів Люк, став на ноги, потер новий розрив на джинсах і нову подряпину на шкірі під тканиною.

Хоч собак у них немає, подумав Люк, згадавши старий чорно-білий фільм про тюрму, де парочка зчеплених ланцюгами в’язнів тікали на волю, а на п’яти їм наступала зграя слідців. До того ж ті хлопи бігли болотами. В яких водились алігатори.

«Бачиш, Люкі? — почувся уявний голос Каліші. — Усе добре. Просто йди далі. По прямій. Або хоч як у тебе вийде».

У районі двох тисяч кроків Люк почав виглядати попереду вогні, що мали б уже світити крізь дерева. «Зав­жди кілька світяться, — сказала Морін Ейвері, — але жовтий — найяскравіший». На двох тисячах п’ятистах Люк відчув занепокоєння. На трьох тисячах п’ятистах він зрозумів, що збився з курсу, і не трохи.

«Я там об дерево перечепився, — подумав він. — Те кляте дерево. І коли піднявся, то, певно, пішов не в той бік. Може, зараз я прямую до Канади. Якщо мене не знайдуть хлопи з Інституту, я помру тут, у цьому лісі».

Але оскільки повертатися — не варіант (він не зміг би знайти шлях назад, навіть якби захотів), Люк пішов далі, виставивши вперед руки і відкидаючи гілки, які могли б завдати нових ран. У вусі пульсувала кров.

Він облишив рахувати кроки, але зробив їх тисяч п’ять, набагато більше за дві милі, коли побачив між дерев слабке жовто-оранжеве сяйво. Люк спершу сприйняв його за галюцинацію чи одну з тих цяток, до якої скоро мали доєднатися і решта вихорів. Усі острахи пропали за кільканадцять кроків. Жовто-оранжевий вогник став яскравішим, і поруч засяяли ще два, набагато тьмяніші. Це мали бути електричні ліхтарі. Люк вирішив, що яскравий — це натрієво-газорозрядна лампа, які бувають на паркінгах. Якось пізно ввечері Рольфів батько повіз двох друзів у кіно в «АМС Саутдейл», і він розповідав, що такі лампи начебто відлякують грабіжників.