Стивен Кинг - Інститут

— Шизанута, — пробурмотів Люк і сів спиною до сітчастого паркану. — Оце і я такий, справжній шизик.

Він перечекав, чи не прийде хто. Нікого не було. Тільки сюркіт цвіркунів і гухання сови. Он висить камера, та чи дивиться хтось у монітори? Тут є система безпеки, Люк знав, але система прогнила . Це він також знав. Наскільки прогнила — зараз дізнаємось.

Він задер футболку і вийняв ківшик. Як Люк собі уявляв, на цьому етапі треба буде копати правою рукою в себе за спиною, може, перебирати ківш у ліву, коли втомлюватиметься. У реальності з цим виникли проблеми. Він постійно шкрябав ківшиком об край сітчастого паркану, а в тиші цей скрегіт звучав дуже гучно, та й просувався Люк повільно.

«Маячня якась», — подумав він.

Люк покинув перейматися камерою, став на коліна і почав копати яму під парканом, відкидаючи гравій в обидва боки. Час немов розтягнувся. Люку здавалося, що минали години. Може, той хтось на посту охорони, кого Люк ніколи не бачив (але яскраво собі уявляв), уже почав задумуватися, чому це хлопчик із безсонням досі не повернувся з дитячого майданчика? Може, він чи вона відправить когось перевірити? А якщо в камери є функція нічого бачення, а, Люкі? Як тобі таке?

Він рив. Відчував, як обличчя зволожує піт, як на нього налітає комашня, що заступила на нічну зміну. Він рив. Чув запах у себе з-під пахв. Серце скакало галопом. Люкові здалося, що позаду хтось стоїть, але коли озирнувся через плече, то побачив лиш худорляву поставу баскетбольного стовпа, що вимальовувався на тлі зірок.

Тепер під парканом утворився рівчак. Неглибокий, але Люк і приїхав в Інститут худим, а відтоді втратив ще більше ваги. Може…

Та коли він ліг і спробував ковзнути назовні, паркан його зупинив. Люк і близько не проходив.

Повертайся. Повертайся і лягай у ліжко, доки тебе не знайшли і не зробили тобі казна-що за те, що ти хотів звідси втекти.

Але це не варіант, це лиш боягузтво. З ним і так казна-що зроблять: фільми, головний біль, вогні Штазі… і зрештою гудіння.

Люк копав, уже хекаючи, туди й назад, правицею і лівицею. Прозір між низом паркану і землею потроху збільшувався. Які ж вони дурні, що не поклали асфальт по обидва боки паркану. Які дурні, що не пустили електричний струм, хоч слабенький. Але нічого вони не зробили, і Люк цим користався.

Він знову ліг, спробував протиснутись, і знову його спинив край паркану. Але вже скоро. Люк став на коліна і продовжив рити, рити швидше, правою і лівою, туди і назад, взад і вперед. Щось клацнуло — у ківшика відлетіла ручка. Люк кинув її геть і став копати далі, відчуваючи, як у шкіру впивається кромка ківшика. Коли він зупинився і поглянув на долоні, то побачив кров.

Цього разу має вийти. Має.

І все одно він… не зовсім… пролазив.

Назад до роботи і до ківшика. Правою і лівою, по правому борту, по лівому борту. З пальців скрапувала кров, спітніле волосся липло до чола, у вухах співали комарі. Люк відклав ківшик, ліг і знову спробував прослизнути під парканом. Зубці сітки стягнули з нього сорочку, потім вгризлися в шкіру і пустили ще крові на лопатках. Люк ліз далі.

На півдорозі він застряг. Витріщився на гравій, побачив, як від швидкого дихання з-під ніздрів здіймаються маленькі вихорці пилу. Треба лізти назад, ще підкопати — лиш трохи. Та коли Люк спробував протиснутись назад на майданчик, то зрозумів, що тим боком сунути теж не виходить. Люк застряг — опинився в пастці. Коли зранку по нього прийдуть, він тут так і сидітиме, в пастці під цим клятим блядським парканом, як кролик у капкані.

Потроху поверталися цятки, червоні, зелені, пурпурові, налітали з дна ями, край якої завис у двох дюймах від очей Люка. Цятки кинулись до нього, розпорошилися, зібралися, завертілись, запульсували. Клаустрофобія стисла серце, стисла голову. У руках билась і співала кров.

Люк випростав руки, вчепився пальцями в ґрунт і щосили підтягнувся. На мить цятки заполонили не лише поле зору, а й увесь мозок, Люк загубився в їхньому світлі. А тоді край паркану став потихеньку підніматися. Може, це всього лиш його фантазії, але Люк так не думав. Він чув металевий скрегіт.

«Певно, це завдяки уколам і резервуару я став ТК-позом, — загадався він. — Як Джордж».

Люк вирішив, що байдуже. Зараз мало значення лиш те, що він знову рухався вперед.

Цятки вгамувались. Якщо край паркану справді тоді піднявся, то зараз він опустився. Металеві ікла дряпали не тільки лопатки, а й сідниці, стегна. На одну стражденну мить він знову застряг, паркан жадібно в нього вгризнувся і не хотів пускати, але коли Люк повернув голову і вперся щокою в гальку, то побачив кущ. До нього можна було дотягнутися. Люк випростався, не дістав, ще раз сягнув і вхопився. І підтягся. Кущ вислизав, мало не вирвався з землі, та Люк уже рухався далі, вихляв стегнами і відштовхувався ногами. Стирчасті зуби паркану поцілували його наостанок, провівши на литці пекучу лінію, а тоді Люк вивернувся та опинився по інший бік.