Джин Филлипс - Королівство жахів

— Чого ми біжимо? — запитав Лінкольн.

Усі його сорок фунтів гупали об її стегно, й вона здивувалася, що він був так довго спокійним. Можливо, він тільки тепер помітив, що вони прямують не до паркувального майданчика.

Її легені горіли, коли вона намагалася набрати в них повітря, щоб сформулювати відповідь.

— Я скажу тобі, — промовила вона (їй довелося знову вдихнути повітря), — через хвилину.

Його руки тугіше обняли її шию. Залізниця бігла паралельно до них, відразу за яскравими ліхтарями, і чого б вона не дала б, аби побачити, що їде невеличкий червоний і чорний потяг, який міг би забрати їх, хоч Джоан думала, що вона спроможна бігти швидше, аніж їхатиме потяг. Але вона хотіла б сісти на потяг. Руки їй почали боліти, й вона пригадала, як минулого тижня вони прийшли у парк — Чи качки мають зуби? Вони справді не вкусять мене? Чи качки мають ніжки? Чому я не ходив ніжками, коли був немовлям? А чи мав я ніжки? Того полудня вона справді досягла такого стану, коли вони поверталися додому, що була неспроможна нести його далі й мусила опустити його на траву, хоч він і плакав, коли вона його опускала.

Цього разу вона його не опустить.

— Мамо, — сказав він, поклавши руку їй на обличчя, — хвилина вже минула.

— Там був поганий чоловік, — сказала Джоан, і, звичайно, вона цього не сказала б, якби не запанікувала.

— Де? — запитав він.

Вона втратила нитку розмови.

— Ти про що?

— Де був поганий чоловік? — запитав він.

Вона стрибнула на колію, перетнувши її двома кроками — а якби також до неї наблизився потяг, то це б означало, що там є інше людське створіння, яке веде його, а вона хотіла б побачити інше людське створіння — й озеро опинилося позад них, і тіла на землі та незнайомець із рушницею опинилися позад них, і це було добре. Покручена стежка, нагору в напрямку до «Африки», тягнулася поміж двома рядами дерев — ці широколисті, омиті дощем рослини могли затулити їх від зовнішніх поглядів. Їх, безперечно, зараз видно гірше, якщо хтось намагається дивитися на них.

— Він був позаду, — сказала вона, майже спотикаючись.

Вона почула сирени. Важко сказати, чи близько вони лунали, але це означало, що в зоопарк увійшла поліція й вони розберуться в тому, що тут діється, але тепер це їй не допомагало.

— Я не бачив поганого чоловіка. Звідки ти знаєш, що він поганий?

Його підборіддя вперлося їй у плече.

Він гнівається, коли вона не відповідає на його запитання, й вона не хоче, щоб він заплакав, бо він тоді почне хвилюватися або, ще гірше, кульгати. Він стає удвічі важчим, коли нервується.

— Нам треба забиратися геть, — сказала вона, відсапуючись. — Негайно. Тож допоможи мамі й тримайся — обхопи мене ніжками міцніше — і дозволь мені дістатися до безпечного місця, тоді я тобі про все розповім.

Вона ледь знайшла в собі сили договорити. Її легені були готові вибухнути. Ноги підгиналися. Сонце сховалося за верхівки дерев, тіні від рослин тяглися довгі й були розмазані під її ногами.

Її лікті зачепилися за лист банана, твердий та широкий, як пташине крило.

— Куди? — запитав він, бо запитувати він, звичайно, не перестане. — Куди ми біжимо?

Вона не знала. Куди їй тепер звертати? Чого вона шукає? Її ноги зберігали свій ритм, і вона стиснула свої пальці на ногах і шкодувала, що стежка, по якій вона бігла, веде нагору.

Вона не зможе бігти дуже довго.

Сховатися. Їм треба сховатися.

Це вона мусить зробити насамперед, а потім вони покличуть поліцію, або Пола, або обох. Вона вважала, що поліцію їй покликати слід — хіба не треба їх повідомити, що вони потрапили тут у пастку? Хіба полісмени не повинні знати, хто ще залишається в зоопарку? Джоан перекинула Лінкольна зі свого правого стегна на ліве й обхопила його зручніше.

— Мамо? — сказав він, прагнучи дістати якусь відповідь.

Він завжди хоче дістати відповідь.

Нарешті вони досягли вершини пагорба, стіни ландшафтних рослин залишилися позаду, й вона добігла до вольєра африканських слонів, на вершини піщаних пагорбів, до трав’янистих моріжків та струмка, і їм треба було повернути або ліворуч, або праворуч. Праворуч стежка приведе їх до жирафів, левів і тигрів; ліворуч — вона обмине носорогів, диких собак і мавп.

— Мамо!

Вона поцілувала його в голову й повернула ліворуч.

— Я вдарився зубом об твоє плече, — сказав він.

— Пробач.

Вона була рада, що вони не пішли в ліс та не звернули на одну з вузеньких стежок в ямі динозаврів, бо навіть з усіма тими високими деревами навкруги, вони не змогли б заховатися за ними, а кілька добрих схованок — таких як хатина з колод або будиночок для метеликів — були б надто явними. Звісно, там вистачає місця, щоб бігати й маневрувати, якщо їх викриють, але як довго вона зможе маневрувати з Лінкольном на руках? Ні, їм не знадобиться простір для бігання. Якщо хтось їх викриє, біганина нікуди їх не приведе.