Джин Филлипс: Королівство жахів

— Мамо, — попросив він, — візьми мене на руки.

— Коли підійдемо до страхопудів, — сказала вона, нехтуючи його простягнені до неї руки. — Трошки далі.

Цього разу він не протестував. Вони поквапно поминули карусель, йдучи в напрямку автоматів з їжею та дитячого парку з бризками, де досі над синьо-малиновою поверхнею води на довжину людської руки здіймалися водограї.

— Тут жила Медуза, — проголосив Лінкольн, і вона подивилася понад збуреною водою на затінене місце з кам’яними статуями черепахи, жаби та ящірки. Щоразу, коли вони бачать витесані з каменю статуї, це означало, що Медуза тут була.

— Тут була Людина-Павук, — повідомив Лінкольн, дивлячись на павутину.

— Бідолашні хлопці, — сказала вона, бо вона щоразу це каже, коли вони минають жертви Медузи.

— Вони мали б не розплющувати очей, — зауважив він, бо це він казав щоразу.

Вона подивилася на темне скло кав’ярні «Коала» з її полицями загорнутих у пластикові обгортки сандвічів та круто зварених яєць, але не побачила всередині ніякого руху. Пластмасові стільці вже стояли догори ніжками на столах. Працівники ресторанів зазвичай зачиняли свої заклади за п’ятнадцять хвилин до закриття, тому вона не здивувалася.

Вони звернули праворуч, до майданчика для гри зі скелястими горами та підвісного місточка. Колись Лінкольн виявляв цікавість до Антарктики, й тоді вони дивилися на великі валуни, як на айсберги. Останньої весни він грався в лицарів і за́мки на підвісному містку, горлаючи на невидимих королів, щоб вони викотили гармати й зарядили катапульти каменями. Тепер цей самий місток завжди був пофарбований у колір веселки — стежки Тора, якою він спускається до землі. Через рік Лінкольн піде в дитячий садочок і ці дні супергероїв для нього поблякнуть і будуть замінені чимось, чого вона не може вгадати, а згодом і зоопарк буде чимось замінений, життя триватиме, й цей хлопець, що тримається за її руку, стане чимось зовсім іншим.

Вони тепер не затримувалися, проминаючи крамницю подарунків і дерев’яну статую, де хлопець може просунути голову в отвір й уявити себе горилою. Вони сповільнили ходу біля захаращеного водоростями акваріума на краю майданчика для дітей — Лінкольн не міг утриматися від спокуси й не подивитися на велетенську черепаху — і попереду них з’явилася жінка старшого віку, лише за кілька ярдів від стінки акваріума, трохи відхиляючись назад. Вона тримала в руках черевичок.

— Скелі закінчилися, Таро, — сказала вона, і в її голосі пролунав веселий розпач, що дозволив упізнати її як бабусю. — Ходімо далі.

Двоє білявих дівчаток, безперечно сестри, теж з’явилися на видноті, й бабуся нахилилася й віддала черевичок меншій дівчинці. Її волосся було заплетене в кіски, й вона здавалася меншою, ніж Лінкольн.

— Нам треба поспішати, — сказала бабуся, натягуючи гумову сандалю на маленьку ніжку.

Потім вона випросталася.

Менша дівчинка щось промовила, надто тихо, хоч вони тепер перебували за кілька футів одна від одної. Кілька мух ударилися об акваріумне скло.

— Я тебе роззую, коли ми сядемо в машину, — сказала бабуся, відсапуючись.

Вона ступила крок, хитаючись, але тримаючи за руки обох дівчаток. Вони зиркнули на Лінкольна, але жінка швидко потягла їх уперед.

— Це їхня бабуся, — повідомив Лінкольн, несподівано зупиняючись, досить раптово, щоб смикнути Джоан за руку.

— Я теж так думаю, — прошепотіла вона.

Джоан подивилася на старшу жінку — вона відчула в повітрі хімічний запах, запах парфумів, що нагадав їй про місіс Меннінг, яка в останній день у школі в шостому класі подарувала їй, і нікому іншому, книжку під заголовком «Острів голубих дельфінів», але жінка та її онучки вже пішли, зникнувши за поворотом акваріума.

— Якби я мав бабусю, вона була б схожою на цю? — запитав Лінкольн.

Останнім часом він зациклився на дідусеві й бабусі. Джоан сподівалася, що ця примха швидко помине, як і всі інші його забаганки.

— Ти маєш бабусю, — сказала Джоан, знову підштовхуючи його вперед. — Матір твого тата. Вона була в нас на Різдво, пам’ятаєш? Вона лише живе далеко. Нам треба поспішати, мій любий.

— У деяких людей є й бабусі, й дідусі. Я маю тільки одну бабусю.

— Ні, ти маєш аж трьох. Забувся? Тепер поквапмося, а то вскочимо в халепу.

Магічні слова. Він кивнув й прискорив ходу, обличчя в нього було серйозне й рішуче.

І тут пролунав ще один виляск, гучніший і ближчий, аніж раніше, — потім у повітрі пролунало їх іще з десяток. Вона подумала, це щось пов’язане з гідравлікою.