Джин Филлипс: Королівство жахів

Дятел застукотів десь поблизу, уриваючи її роздуми. Вона помітила, що бородавка на руці Лінкольна побільшала. Вона стала схожа на анемон. Тіні на гравії стали зміщуватися, а Лінкольн зловісно зареготав, і її вразив той факт, що цими днями пополудні, коли її син усією своєю вагою вмощувався на її колінах, ліс навколо них ставав якимсь загадковішим.

Тор упав їй на ноги, його пластикова голова вдарила її по пальцю.

— Мамо?

— Чого тобі?

— Чому в кіно Тор воює без шолома?

— Я думаю, в шоломі важче бачити.

— Але хіба він не хоче захистити свою голову?

— Я думаю, іноді він надіває шолом, а іноді ні. Залежно від свого настрою.

— Як на мене, то він повинен захищати свою голову весь час, — сказав малий. — Небезпечно воювати без шолома. Як ти гадаєш, чому Капітан Америка накриває голову лише каптуром? Це поганий захист — хіба ні?

Пол знуджується від цього базікання про супергероїв — її чоловік воліє радше розмовляти про футбол та про гравців баскетбольної ліги — але Джоан не має нічого проти такої балачки.

Колись вона була зачарована Диво-Жінкою, Супер-Друзями, Неймовірним Халком. «Хто переможе в битві, — одного разу запитала вона свого дядька, — Супермен чи Неймовірний Халк?» Він відповів: «Якщо Супермен програватиме, він завжди може відлетіти геть». І ця відповідь здалася їй блискучою.

— Капітан Америка має щит, — сказала вона Лінкольну. — Він у нього для захисту.

— А що, як він не зможе вчасно накрити ним голову?

— Він дуже швидкий.

— І все ж таки, — запитав він, бо її відповідь не переконала його.

— Ти знаєш — ти маєш слушність, — сказала вона, бо він справді її переконав. — Він таки повинен носити шолом.

Великий, штучно виготовлений валун, бежевий та опуклий, утворював задню стіну улоговини, і якесь мале звірятко рило землю за ним. Вона сподівалася, що то не пацюк. Вона уявила, що то білка, але примусила себе не обертати голови.

Джоан відкрила свою сумочку, щоби поглянути на телефон.

— Певно, нам треба рушити до виходу не пізніше, як через п’ять хвилин, — сказала вона.

Як і завжди, коли мати каже, що час припинити гру, Лінкольн прикинувся, ніби вона нічого не говорила.

— Чи Доктор Доля [6] Ідеться про комп’ютену гру. завжди носить маску? — запитав він.

— Ти мене чув? — запитала вона.

— Авжеж.

— Що я сказала?

— Що нам час іти.

— Ти правильно почув, — підтвердила вона. — Доктор Доля завжди ходить у масці. Через свої шрами.

— Шрами?

— Так, через шрами, які він дістав під час лабораторного експерименту.

— А чому шрами вимагають від нього носити маску?

— Бо він хоче прикрити їх, — каже вона. — Він думає, що вони бридкі.

— А чому він думає, що вони бридкі?

Вона задивилася, як падає світлий помаранчевий листок.

— Бо вони змінюють його зовнішній вигляд, — сказала вона. — Люди іноді не хочуть, щоб їхній вигляд змінювався.

— Мені не здається, що шрами бридкі.

Коли він сказав цю фразу, гострий, гучний звук пролунав над лісом. Два виляски, потім ще кілька. Так наче десь вибухнули балони. Або феєрверк. Вона спробувала уявити собі, щó хтось може робити в зоопарку, утворюючи такі виляски. Щось пов’язане зі святкуванням Гелловіна? Вони повсюди увімкнули ліхтарі — не тут, у лісовій зоні, але скрізь над популярними стежками — то, може, десь полетів трансформатор? Десь на будівництві хтось працює відбійним молотком?

Пролунав іще виляск. Іще й іще. Надто гучно для балонів, надто низька частотність для відбійного молотка.

Пташки мовчали, але листя осипалося з дерев.

Лінкольн анітрохи не стривожився.

— Чи можу я застосувати свого Бетмена для Доктора Долі? — запитав він. — Він одягнений у чорне. Чи можеш ти пошити йому маску відповідного кольору?

— Звичайно, — відповіла Джоан.

— А з чого ти її зробиш?

— З фольги, — запропонувала вона.

Білочка вистрибнула на накривку сміттєвого бака, й Джоан почула, як вона пошкреблася, перебігши на дерево.

— А що ми зробимо з шарфами? — запитує Лінкольн.

Вона подивилася вниз на нього.

— З шарфами? — перепитала вона.

Він кивнув головою. Вона кивнула йому у відповідь, обмірковуючи його слова. Вона намагалася розшифрувати роботу його мозку: це є часткою її материнської турботи, яка тішила її все більше, що вона не знала про її існування. Розум сина був складний та унікальний, він створював свої власні світи. Уві сні він іноді вигукував цілі речення — «Я не піду сходами!» — й існували вікна в його внутрішній структурі, проблиски, але вона ніколи реально не знатиме всього, й це найбільше збуджувало її. Він був окремим створінням, таким як і вона.