Джин Филлипс: Королівство жахів

Вони підійшли до ставка — найбільшого в зоопарку, розмірами майже з озеро — і вона помітила, як на воді промайнули лебеді. Стежка роздвоїлася: права гілка мала провести їх навколо далекої сторони басейну, крізь ділянку африканських тварин, але ліва швидше приведе їх до виходу. Вона побачила зелений і червоний зблиск папуг попереду, напрочуд спокійних. Їй подобався цей невеличкий острів посеред забетонованої землі — обкладений цеглою басейн із зарослими травою берегами й високими деревами — це їхня перша й остання зупинка, фінальний ритуал кожного візиту.

— Ану спробуй наслідувати голос папуги, — сказала вона йому.

— Мені немає потреби пробувати, — відповів малий. — Я лише хочу побачити страхопудів.

— Ми подивимося на них під час ходьби.

Довгий ряд страхопудів вишикувався понад парканом басейну. Багато з них мали гарбузи замість голів, і Лінкольн був зачарований ними. Він любив Супермена й любив астронавта з гарбузовою головою, розмальованою під білий космічний шолом, та особливо подобався йому Кіт у Капелюсі.

— Гаразд, любий, — погодилася вона.

Він випустив її руку й підняв свої руки.

Вона подивилася понад парканом, зосередивши погляд на яскраво-голубій гарбузовій голові Кота Піта. Близько половини страхопудів, що стояли попід парканом, попадали. Вона припустила, що їх повалив вітер, але ні, великого штормового вітру не було. Проте страхопуди були повалені, з півдесятка розкидані попід кліткою папуг і трохи далі.

Ні, це не страхопуд. Не страхопуд.

Вона побачила, як рухається рука. Побачила тіло, надто маленьке, щоби бути опудалом. Спідниця на ньому була непристойно задерта до білого стегна, ноги зігнуті.

Вона не квапилася підняти погляд, та коли подивилася далі, повз фігури, що лежали на землі, повз папуг, до довгої присадкуватої будівлі з публічними туалетами й написами на дверях ТІЛЬКИ ДЛЯ СЛУЖБОВЦІВ, вона побачила чоловіка, що стояв нерухомо, дивлячись у протилежний від неї бік. Він стояв біля водограю. Він був у джинсах і в темній сорочці, без куртки. Його волосся мало брунатний або чорний колір, більше вона ніяких деталей помітити не могла та й не могла пропустити це, коли він нарешті зворухнувся. Він ударив ногами по дверях туалету, наставивши лікоть, щоб вони знову не зачинилися, в його правій руці було щось подібне до гвинтівки з довгим чорним стволом, її вузький кінець простягся, як антена, повз його темну голову, коли він зник за світло-зеленою стіною жіночого туалету.

Джоан подумала, що біля папуг відбувся якийсь інший рух, хтось іще стояв на ногах, але вона вже відвернулася й не дивилася далі.

Вона схопила Лінкольна й підняла його. Ноги йому важко гойдалися, коли вона притисла його до себе, її права рука схопилася за лівий зап’ясток під його сідницями, і її руки з’єдналися.

Вони кинулися бігти.

Вона побігла вперед, не до повалених страхопудів, звичайно, а навколо басейну, до «Африки». Коли вона бігла, їй спало на думку, що вона могла б повернути назад, у ліс, і що вона може ще повернути й побігти до затінку їхньої піщаної ями або до високих дерев, але вона не захотіла повертатися назад, бо не була певна, що незнайомець — незнайомці? — не бачив і він не стане переслідувати їх, обравши час, бо він має рушницю і квапитися йому немає куди. До того ж існує частина її, яка не хоче повертатися назад, яка думає, що ліпше бігти вперед. Безпечніше.

Швидше. Швидше. Швидше. Це слово повторювалося в її голові. Її ноги стукотіли по бетону в ритмі з ним.

Джоан уявила собі, як чоловік із рушницею стежить за ними, робить перші кроки в їхньому напрямку, обминає басейн, усміхається на всю ширину рота. Вона уявила, як він набирає швидкість.

Вона не втрималася, подивилася через плече й не побачила нікого, але вона не могла подивитися добре, бо не хотіла сповільнювати ходу.

В’язана спідниця туго обхопила її ноги, коли вона побігла, й вона хотіла підсмикнути її вище, але не мала вільної руки. Може, вона трісне по шву, з надією подумала вона. Вона чула, як дрібна галька скрипить під її підошвами. Вона затиснула ремінець сандалі між пальцями ніг, чуючи, як ляскають підошви — вона боялася, що взуття злетить з її ноги.

Засвічені на честь Гелловіна ліхтарі стояли над цією стежкою прямо у неї над головою, весело освітлюючи кожен її крок сліпучо-білим світлом — так Лінкольн іноді ненароком спрямовував увімкненого ліхтарика їй у вічі.

Небо темнішало.