Джин Филлипс: Королівство жахів

Помаранчева спідниця дівчини, облямлена чорним мереживом, була така коротка й туга, що ледве прикривала її білизну, і, певно, ця дівчина мала дуже добру матір, бо та явно переконала свою доньку, що вона гарна навіть у спідничці, схожій на обгортку ковбаси.

— Не йдіть до виходу, — сказала Джоан, трохи сповільнивши ходу. — Там якийсь чоловік стріляє в людей.

— Стріляє? — перепитала дівчина.

Хлопець промовив набагато більше слів, надто багато, але надто багато з них розчинилося в повітрі.

— Він уб’є вас, якщо побачить, — гукнула Джоан через плече, але вона була вже далеко від них. — Заховайтеся де-небудь, поки прийде поліція.

Вона не оглянулася назад. Для неї був важливий лише Лінкольн. Вона не допустить, щоб він лежав на бетоні, стікаючи кров’ю.

Добре, що ресторан замкнений. Залишитися в ньому було б дурістю. Вона з Лінкольном могли б добре заховатися там, але ж той чоловік обшукуватиме всі будівлі, хіба ні? Приміщення в будівлях стануть його першими мішенями. Він повибиває двері, потрощить вікна, поскидає на підлогу всі речі — це має задовольнити його, і йому залишиться небагато роботи на вільному повітрі, де не знайдеш таких твердих матеріалів, як меблі, двері та людські кістки.

Вона чула своє дихання і свої кроки, проте намагалася йти якомога тихше, чула також вітер, і гудіння вуличного руху неподалік, і тремтіння листя на деревах, і шум на задньому плані, який вона ніколи не намагалася почути. Вона потребувала цього шуму на задньому плані, бо Лінкольн ніколи не дотримуватиметься тиші. Він гарний хлопчик, але не можна від нього очікувати, щоб він весь час мовчав, а що, як найтихіший шепіт зможе занапастити їх?

Отже, вони знайдуть якийсь закутень на вільному повітрі.

Але прихований. В якомусь місці, куди ніхто не захоче заглянути.

Вона подивилася позад себе, на відкритий простір оселі слонів, де було чимало каміння і цілих стін, викладених із валунів, але туди веде крутий спуск — перестрибнути його не можна — униз до рівня землі. До того ж там слони, тому її ідея ідіотська, але ж там таке місце, куди терористи напевно не захочуть проникнути?

Вона обміркувала це все не більш як за десять кроків, дуже швидко й дуже повільно — якщо вона повернеться назад, то знову зустрінеться з підлітками — і всі ці думки не привели й не приведуть її нікуди. Десь удалині почувся рик лева, і цей звук її не здивував, бо вони годують тварин перед закриттям зоопарку й лев постійно подає голос, чекаючи. Він знову зарикав, майже заспокоївши її. Вона оточена дикими тваринами в клітках. Її опанувало почуття солідарності.

Високо в гіллі пронизливо й агресивно заверещала мавпа, і Джоан подумала, можливо, доглядачі зоопарку ніколи не годують тварин увечері. А можливо, їм хтось перешкодив нагодувати їх.

Вона почула чийсь голос, і до неї дійшло. Дикобраз.

Усі приміщення мають бути замкнені, але, може, їх не всі замикають?

Вона помолилася, як не молилася давно, й обернулася до будівлі приматів. Проминула африканську зону ліворуч від себе — барабани, маски, гойдалка й подоба скарабея — а тоді пірнула під заплутаний лабіринт павукоподібних мавп, де вони сиділи про все забувши, розгойдуючи лапами й хвостами, й опинилася на вході до зони приматів, штовхнувши подвійні двері, які легко відчинилися. Вона проникла глибше в холодні, темні приміщення цієї будівлі, проминувши лемурів з їхніми чорно-білими смугастими хвостами, а потім завернула за поворот, де панувала темрява, а крізь підлогу проростали стовбури дерев. Як і щодо більшості місцевої рослинності вона не знала, чи дерева тут реальні, чи штучно виготовлені, та коли вона простягла руку, щоб зрівноважити своє тіло, то відчула кору реальною.

— Той чоловік стріляв у людей? — запитав Лінкольн, притиснувши рот до її ключиці.

— Так.

— Він женеться за нами?

— Ні, — сказала вона.

— А чому ж ми біжимо?

Вона побачила природне світло у вольєрах, сонячні промені, зловлені в скло, й не могла не помітити, що тут були великі камені й печери, де могли ховатися звірі, печери, які навіть могли вести до невидимих звідси кімнат, якби ви тільки могли проникнути крізь скляні бар’єри. Але вона не могла пройти крізь стіни — Невидимиця? Одна з людей Ікс? Тож вона й далі плентала від зали до зали, тручись об гладеньке скло та обвуглені й шкарубкі стіни.

Настане мить, вона знає, її м’язи перестануть працювати. Коли руки їй ослабнуть і опустяться, хоч би як вона намагалася втримати їх угорі. Тепер її руки й ноги лише горять і пульсують — від плечей до зап’ястків, від стегон до литок.