Джин Филлипс - Королівство жахів

— Нам добре, — прошепотіла вона, досі говорячи голосом адвоката. Чи якимсь директорським голосом. Якщо такі люди коли-небудь шепталися. — Ми ховаємося.

— Що ти бачила? — запитав він.

— Я кохаю тебе, — відповіла вона, — і з нами все гаразд, але я нічого не можу вдіяти. Я повинна бути уважною. Я бачила здалеку якогось типа. Була, — вона подивилася вниз на голову Лінкольна, — якась стрілянина на вході, а я проходила мимо після того, як це сталося. Тоді ми кинулися втікати й заховалися. Це все, що я знаю. Не телефонуй мені тепер. Я тобі зателефоную, коли ми будемо в безпеці.

— Я зателефоную 911 і скажу поліції, що ви в дикобраза, — сказав він, видихнувши свої слова одним подихом. Так, як ото він розмовляє, коли йде нагору до свого офісу, щоб заспівати для неї якусь серенаду, що застряла в його голові — він завжди співає — і він знає, що вона засміється й пригорнеться до нього. — Я кохаю тебе. І скажи малому, що я його люблю. Бережіться.

Вона вимкнула телефон, обернувшись до Лінкольна. Він незручно притиснувся до неї, копаючи її своїми ніжками, б’ючи її по боках своїми тенісними черевиками. Вона просунула руку йому під пахви й допомогла обернутися й опустити ніжки. Він став на землю, а вона тримала руку навколо його стану.

— Тож це був тато, — прошепотів він.

Він відхилився назад і сперся на камінь за своєю спиною.

— Я знаю, що це був він.

— Говори пошепки. Він сказав, що любить тебе.

— Я знаю, що він мене любить.

— Ще тихше, — сказала вона.

— Окей, — прошепотів він.

Його коліна знову стали підстрибувати, ноги залишалися на місці, але все тіло почало вигинатися. Його плечі стали соватися вгору і вниз у такому собі незручному танці.

Небо почало рожевіти, над верхівками дерев простяглися довгі смуги кольору лаванди.

— Ти стаєш справді великим, — сказала вона.

— Поганий дядько переслідує нас? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла вона. — Але якщо й переслідує, то він нас тут не знайде.

Ще вигинаючись, він обернув голову ліворуч і праворуч, оглядаючи нове оточення. Як завжди, він був цікавий, але й обережний. Вона пильно спостерігала за ним. Його очі стріляли повсюди. Його ноги стояли на місці.

Цікавість перемогла. Він ступив крок до цегляної стіни, показав пальцем.

— Тут миска для води, — каже він.

— Так, — підтвердила вона.

Вона знову оглянула траву навколо них і, крім потрісканої, сухої пластикової миски, знайшла інші розкидані навкруг речі. Праворуч від них лежала чорнильна ручка, а ближче до паркану — блискуча стрічка для волосся. Їй здалося, вона побачила білу шкарпетку на ланцюжку, що скріплював паркан.

— Дикобрази потребують миски для води? — запитав Лінкольн.

— Думаю, що так.

— Вони п’ють воду?

Вона уявила собі, як вона затуляє йому рот рукою, міцно її там тримаючи й наказуючи йому стояти тихо й мовчати. Вона розпачливо хотіла б зробити це, але не могла уявити собі сцену, коли це було б можливо. Якщо вона налякає його так, щоб він не наважувався базікати, він, мабуть, почне хникати.

— Тссс! — знову попросила вона його. — Розмовляй тихше. Усі живі створіння п’ють воду.

— Геть усі? — прошепотів він.

— Усі, — повторила вона.

— То дикобраз пив з цієї миски? — перепитав він, підступивши до неї ближче й притиснувшись до її правого боку. — І він сидів на цьому камені, як і ми? Ти думаєш, то був хлопчик? Чи дівчинка?

Вона не побачила в ньому ніякого страху. Його сині очі були великі й широко розплющені, але вони завжди в нього великі й широко розплющені. Він зручно примостився біля неї і, схоже, відчував легке збудження від того, що вони перебувають в оселі дикобраза. Звичайно, він не знав, чого йому справді слід боятися — його жахали ті, хто приносить лихо, люті персонажі, яких він бачить у мультиках. Минулого тижня вони дивилися один із фільмів про Бетмена, той, у якому грає Гіт Леджер, неймовірно жорстокий, і Лінкольн запевнив, що давня версія 1960 року — він фахівець з фільмів про Бетмена — має ще жахливішого Джокера.

Він іноді скрикував, коли чув несподіваний голос по гучномовцю, і він жахався циркових інспекторів манежу, а зараз він колупав бородавку на своїй правій руці й тихо наспівував: «Слава, слава старій Джорджії!»

Він тихий. Але годі вгадати, що відбувається за його спокійним круглим обличчям. Вона повинна дати йому якесь пояснення. Він виношував якийсь план. Він завжди любив передбачувані події — наприклад знати, що у вівторок у школі музичний день, а в середу буде день іспанської мови, в четвер буде день малювання, і що вона забирає його зі школи щодня, крім середи, коли його забирає Пол, і що в неділю вони замовлять на вечерю китайську їжу, й що вранці в середу йому дозволено протягом цілої години дивитися мультики.