Джин Филлипс - Королівство жахів

Він любить знати, що відбудеться.

— Отже, — прошепотіла вона, і його пальці ковзнули по її щоці, доторкнувшись до ластовиння, яке він любив погладжувати, — все буде гаразд. Ми тут у безпеці. Все відбудеться, як в історії, де відбувається битва, й поганих хлопців забирають у в’язницю. Нам просто треба сидіти тут і сидіти тихо доти, доки поганий хлопець звідси піде.

Він кивнув.

— А як звуть поганого хлопця?

— Я не знаю.

— А він має ім’я?

— Звичайно, має. Кожен має ім’я. Але я не знаю його.

Він знову кивнув, знову подивившись на свою бородавку. Вона щільніше притислася до валуна, підтягнувши ноги ближче, тримаючи свою долоню на його нозі. Подивилася позад себе — утворення валунів цілком затулило їх від будь-кого, хто наблизився б до них з боку зони приматів. Задерла голову — тільки вершини дерев і небо. Тож побачити їх ніяк не можна.

Потім оглянула паркан навколо вольєра, повівши очима зліва направо. Досі вона не звернула уваги, щó лежить за їхньою обгородженою ділянкою, але тепер їй здалося, що зарості понад парканом були не такі густі, як їй би хотілося. Крізь неї вона почасти бачила стіни інших вольєрів. Спробувала уявити собі схему зоопарку й подумала, що тепер дивиться на частину вольєрів «Африка», найімовірніше, на відділення носорогів. Там могла бути відокремлена ділянка, яка нині не використовувалася. Біля паркану сусіднього вольєра стояли густі хащі високого бамбука, й крізь них вона нічого не могла бачити. Крізь інший просвіт у заростях вона побачила рейки залізничної колії, а поруч з ними — заасфальтовану стежку, яка робила поворот, й Джоан не змогла зрозуміти, куди вона веде. Вона могла бути частиною звичайної прогулянкової стежки, хоч вона не пам’ятала, щоби бачила оселю дикобраза з якоїсь зовнішньої стежки. То могла бути доріжка, якою користалися лише доглядачі зоопарку. Але сьогодні важило тільки те, чи міг би побачити їх той, хто йшов би цією доріжкою.

Вона подумала, що просвіти в заростях не досить великі для цього.

Вона більше не чула нічого тривожного — ані кроків, ані пострілів із рушниці. Не чула й сирен. Її здивувало, чому більше не чути сирен.

Вона раптом зрозуміла, що зовсім не дивилася на посилання, яке надіслав їй Пол — вона не могла дозволити собі таке неорганізоване мислення — тому схопила свою мобілку й подивилася на екран. Клацнула на сайті місцевих новин, де побачила два короткі абзаци, з яких вихопила кілька фраз: «постріли», «один чоловік» й «можливо багато поранених». Останнє речення цього коротенького тексту твердило: «Поліція вже перебуває на місці подій».

Порожнеча цього останнього речення розлютила її. Воно не повідомило їй нічого. Де саме перебуває поліція — на паркувальному майданчику чи за кілька кроків від них. Чи вони стрибають з гелікоптерів? Їх тут десяток чи сотня?

Лінкольн знову став випручуватися від неї, і вона його відпустила, розуміючи, що йому треба розім’яти ніжки. Коли він ступив кілька кроків, вона схопила його за сорочку й відтягла назад.

— Залишайся близько, — сказала вона. — Ми повинні сидіти дуже тихо, доки не прийде поліція.

— Поліція прийде по нас?

Вона забула сказати про це.

— Так, — відповіла вона. — Ми мусимо чекати, доки поліція прийде сюди і зловить дядька з рушницею, а тоді поліція повідомить нас, що ми можемо йти додому. Але ми повинні сидіти дуже тихо, бо нам не треба, щоб поганий дядько побачив нас. Ми з тобою наче граємось у хованки.

— Я не люблю гратися в хованки.

— Говори пошепки, — знову попросила вона.

— Я не люблю гратися в хованки, — сказав він голосом, який із натяжкою можна було назвати шепотом.

— Ти не любиш, коли тебе змушують ховатися, — уточнила вона. — Цього разу я також ховаюся з тобою.

Він почовгав ніжками в пилюці й траві, впираючись пальцями у свої тенісні черевики й підіймаючи невеличкі хмарки куряви. Протягом якогось часу він нічого не казав, дивлячись, як човгають його ніжки. Він провів рукою по валуну.

— Намба, намба, намба, намба, намба, — заспівав він, і після перших п’ятьох нот вона впізнала мелодію бойової пісні штату Мічиган. Він часто співав без слів. Він наповнений по вінця звуками й рухом, й одне або друге завжди перехлюпує через край, й це зазвичай непогано, але тепер підіймає її жах на поверхню.

Джоан розціпила зуби. Вона тільки тепер зрозуміла, що тримала їх зціпленими, бо її щелепи стали болісно пульсувати.

— Намба, намба, намба, намба, намба, — повторив він, точно дотримуючись мелодії.