Джин Филлипс - Королівство жахів

Якщо Лінкольн побачить світло і йому стане цікаво — він заворушиться? Або якщо блощиця підповзе близько до нього й він захоче втекти від неї, або якщо йому видасться, що він почув її голос? Вона запанікувала й тому побігла швидше. Подумала про сміттєві баки, тверді й безпечні, подумала, яким легеньким було те немовля, як добре воно могло б заснути, але будь-якої миті воно могло б заплакати, й вона не змогла б примусити, щоб воно замовкло, й вона пригадала, як хвилі роздратування навіяли їй думку — лише на мить — замкнути його в шафі й залишити там. А якщо мати немовляти відчула такий жах, виснаження й роздратування, в тисячу разів побільшені, й у секунду слабості вона покинула свою дитину й кинулася навтьоки, й невже Джоан не могла цього зрозуміти?

Ні, не могла.

Але якби чоловіки з рушницями були тоді зовсім близько, як оце тепер? Якщо та інша мати поклала свою дитину й спробувала відвести терористів куди-інде. Якщо й справді все було так? Джоан бачила у своїй уяві жінку, яка біжить — волосся падало їй на обличчя, в руках не було нічого.

Вона була несправедлива до тієї жінки.

Вона наступила на щось пружне. Вона йшла по листю, перегною й глиці, а потім своєю взутою ногою наступила на щось зовсім інше, щось таке, від чого її горло стислося. Воно було м’яке, проте мало якусь форму — непомильне відчуття плоті й м’язів. Вона відскочила назад, але збагнула, хоч би що то було, воно надто маленьке, аби належати людині. Вона нахилилася й у тьмяному світлі побачила трикутник крила й круглу голову.

Пташка. Мертва пташка.

Вони мали книжку про греків та їхній спорт, яку взяли в бібліотеці, і Лінкольн сказав їй, що греки грали в хокей мертвою пташкою й коли команда забивала гол, пташка поверталася до життя й відлітала геть.

Лінкольн. Джоан змусила свої ноги йти далі.

Вона чула, як дзвенить вітер.

Одного разу, коли дядько возив її в село, вона почула, як вітер повторював точну мелодію пісні, яку вона щойно вивчила — вітер знову й знову співав її ритм, і він був такий очевидний, що у вітрі можна було зрозуміти слова, й тепер вітер видзвонював ім’я Лінкольна, й листя під її ногами також шаруділо — Лін-кольн, Лін-кольн, Лін-кольн.

Вона домоглася успіху — чоловіки з рушницями наразі далеко від Лінкольна, але вона зовсім не подумала про другу половину своєї стратегії — а як же вона позбудеться їх? Вона не могла привести їх назад до Лінкольна. І вона навіть не переконана, що вони досі переслідують її. Вона більше не чула їх понад звуками власної ходи й засапаного дихання. Вона зупинилася.

Нічого. Нічого, крім шелестіння листя та її засапаного дихання.

Вона стояла недовго. Можливо, вона загубила чоловіків, а можливо, вони й досі вистежують її. Втім вона надто довго перебувала далеко від Лінкольна. Вона повинна знайти якусь дорогу до нього, й вона змінить курс, якщо побачить або відчує якісь ознаки терористів.

Важко складати якісь плани, ухиляючись від дерев і кущів. Важко орієнтуватися, в якому напрямку їй треба йти. Дерева скрізь однакові. Але потім вона почула дзюрчання струмка, коли тернулася плечем об жорстку кору величезної сосни. Вона була надто дезорієнтована, аби знати, яка дорога веде до зовнішнього паркану, а яка — назад до Лінкольна, але вона знала, що струмок вказує їй правильний напрямок. Дзюрчання води допоможе замаскувати її ходу, й коли вона побачить того обвислого павука, то знатиме, що її син близько.

Темрява в цій частині лісу була густішою. Вона більше не бачила землі під своїми ногами й пішла повільніше, бо не могла дозволити собі звихнути ногу.

Вона зрозуміла, що більше зовсім не відчуває свою руку на відстані від ліктя до долоні, й, можливо, це стривожило б її, але в такий момент це було справжнім благословенням. Вона йшла, орієнтуючись на дзюрчання струмка і в темряві майже вступила у воду, перш ніж побачила її. Вона трохи відхилилася від правильного курсу й примруженими очима подивилася на воду — лише пляма в опалому лісовому листі. Вона могла б легко перестрибнути через неї, якби обидві її ноги були годні це зробити.

Попри те що струмок був вузький, його берег мав заввишки кілька футів і був крутий. Вона не знала, яка глибина у воді. Вода була для неї блискучою чорною невідомістю. Їй здалося, вона бачить невеличкий пішохідний місточок вниз по течії, і вона не мала уявлення, хто міг користатися таким місточком тут, але це була дорога до Лінкольна. Потім знову треба буде їй перетинати струмок чи не треба? Чи Лінкольн по цей бік рівчака? Вона потерла собі чоло, розлючена на себе, бо потребувала всієї гостроти свого розуму, свого вміння зосередитися…