Джин Филлипс - Королівство жахів

Він любив жартувати з ними. Вона думала, це нагадувало йому ті часи, коли він був малим, задовго до того, як почав носити костюми, й сидіти на вчительських конференціях, і прибирати за котами у своєму домі. Він був сином проповідника й розбив два автомобілі, перш ніж йому виповнилося шістнадцять років. Він умисне кидав бейсбольними м’ячами по вікнах, а одного раз спіймав двадцять три коти й позакидав їх на дах, тримаючи за хвости.

Бешкетник. Так він любив називати себе тодішнього. Інші діти жахалися його. Дорослі теж.

Люди кажуть, вона хороша дівчина. Вона дістає лише відмінні й добрі оцінки й зберігає свої гроші в банку. Але їй хотілося б тепер, аби вона була такою дівчиною, яка влаштовує пожежу, а не такою, яка чесно працює. Вона шкодує, що не знає, як лякати людей. Ліпше б вона працювала вчора, а не сьогодні, й мала б із собою перцевий спрей, який рекомендувала їй завжди носити з собою мати, і пошкодувала, що у неї не було шоколадного батончика з кокосовим наповнювачем, й ліпше вона лежала б тепер у ліжку на м’яких подушках, і вона хотіла б схопити того малого хлопця Лінкольна, втекти з ним і врятувати його, й вона хотіла би бути жінкою з відеогри з двома пістолетами за поясом. Вона хотіла б, аби її батько міг узяти її на руки й нести, але вона тепер надто важка.

Байбак тремтів у її руках, а кожен звук, який вона чула, здавався їй кроками. Вона зупинилася, послухала й дійшла висновку, що чує лише шарудіння листя.

Її батько був таким хлопцем, який мав перетворитися на психопата — хіба не так казали люди? Але якщо ти мучиш тварин, то хіба це означає, що ти станеш серійним убивцею? Але натомість він став її батьком, і ніякої підлоти в ньому не було. Вона бачила, як він плаче, дивлячись рекламні ролики.

Вона почула дзюрчання води попереду й знову подумала, що то кроки. Напружила зір, намагаючись щось побачити між деревами.

Вона побачила струмок, і їй здалося, вона почула голос, та коли зупинилася послухати, то не почула нічого, крім дзюрчання струмка. Відступила назад, заховалася за дерево і стояла, чекаючи та спостерігаючи. Стояла, як їй здалося, довший час, а потім погладила байбака й обережно пішла вперед, аж доки дійшла до води й подумала про те, чи не слід їй переступити через струмок, але потім — вчителі казали їй, що вона має проблеми з фокусуванням й іноді збивається з напрямку — але потім вона підняла погляд і побачила перед собою Роббі.

— Привіт, — сказала вона, ніби він підійшов до неї у школі, коли вона складала свої книжки до своєї шафки, так ніби він не стояв перед нею з рушницею і, либонь, патронташем через плече.

Вона збентежилася, що привіталася з ним, її привітання здалося їй ідіотським, та забрати його назад було пізно.

А потім вона відчула, що хтось стоїть позад неї, і коли обернулася, то побачила ще одного чоловіка.

Він був нижчий, ніж Роббі, й той самий, якого вона раніше бачила в ресторані, тоді він здався їй більшим. Тепер вона подивилася на нього й подумала, що він не сильніший за неї й що вона поклала б на стіл його руку, якби вони змагалися, але він мав по рушниці в кожній руці — одну велику й одну маленьку. Він посміхнувся їй, і від цієї дружньої посмішки їй ще більше пересохло в горлі.

— Ти завів собі друзів? — запитав він, явно звертаючись до Роббі.

Роббі нічого не відповів. Він не промовив жодного слова.

Кейлін стала під таким кутом, щоб могла бачити їх обох одним поглядом. Відступила на два роки назад, обернувшись так, щоб не впасти в струмок. Притисла байбака до себе надто міцно, й він став пручатися. Вона сподівалася, що вони не скривдять байбака. Відступила на третій крок і на четвертий, суха гілка тріснула під її ногою, і вона аж підскочила.

Вони лише спостерігали за нею. Дерево відкидало тіні на їхні обличчя, й тіні були такі густі, що вона нічого не могла сказати про їхній вираз.

— Одна на дорозі? — спитав той, кого вона не знала.

Спочатку вона відчула полегкість, бо він кинув свої обидві рушниці на землю. Але потім він підійшов до неї так швидко, що вона навіть не встигла викинути перед собою руки, перш ніж він обкрутив її й притиснув її спину до своїх грудей, твердих, ніби вони металеві.

— А ваша велика втеча? — запитав її Роббі, й вона подивилася на нього.

Тепер вона не відвертала він нього погляду. Вона не знала чому, але їй це здавалося важливим.

— Ти лиш поглянь, яке ідіотське в неї волосся! — сказав той, хто її тримав. — Ти ніколи не думав про те, чи можеш ти скрутити людині в’язи голими руками? Мій кузен сказав, таке відбувається лише в кіно, мовляв, ми маємо надто багато м’язів у наших шиях, але я не думаю, що в неї багато м’язів.