Джин Филлипс - Королівство жахів

Кейлін упала вниз обличчям, ковтаючи воду, і в ту ж мить пролунали постріли.

Джоан почула кулі, але не відчула їх. Кулі падали далеко одна від одної, а вона тримала голову дуже низько, торкаючись води підборіддям, і їй було цікаво, чи Роббі Монтґомері й той інший можуть їх ясно бачити. Вона майже не бачила своїх власних рук, що занурювалися у воду, тож терористи ніяк не могли бачити її краще, аніж бачила себе вона, й це пояснювало, чому вона досі жива.

Вона відчула гострий біль — це гострий камінець вп’явся в її стегно. Кейлін досі борсалася на воді, можливо, блювала, але добиралася до містка так швидко, як тільки Джоан могла підштовхувати її.

Й ось вони вже під містком. Не зовсім у безпеці, але тут безпечніше, бодай на кілька секунд. Постріли припинилися.

— Не зупиняйся, — прошепотіла вона Кейлін, і вже чотири ноги побігли до містка, бо куди могли подітися Джоан і Кейлін, як не заховатися під ним?

Джоан знову обернула дівчину ногами наперед, і на якусь мить дерев’яні дошки цілком затулили від неї терористів. Потім вона побачила неясні обриси їхніх голів, і вони більше не рухалися. Вони чогось смикали один одного — один намагався потягнути іншого в протилежному напрямку? Якщо вони сперечалися, то це не триватиме довго, бо незабаром вони обидва перетнуть струмок і заглибляться в ліс на його протилежному боці.

Вона міркувала, чи Роббі Монтґомері стріляв зі своєї рушниці, адже він не вбив її, коли вона виходила з води цілком безпорадна — але в неї не було часу, щоб обміркувати це.

— Усе гаразд, — сказала вона Кейлін, яка спіткнулася й пішла під воду, а потім із плюскотом вибралася на поверхню.

Вона підвела дівчині руку під спину й підняла її, обтерши воду, яка струменіла з її обличчя, й волосся дівчини було важким на її руці, а її шия була вкрай тендітною, але вони не могли зупинятися, і вона штовхала й штовхала Кейлін уперед.

Вони пробиралися далі, коли Джоан побачила, як Роббі Монтґомері та той другий відійшли від струмка й зникли між деревами. Вона не повірила в це, бо тепер вона не вірила нічому.

Її нога боляче пульсувала, й вона почала думати, що це не просто подряпина від гострого каменя. Вона зосередила увагу на холодній воді, на мулі на своїх руках і згадала, як під час своєї першої подорожі до озера Лінкольн підозріло подивився на воду й запитав, А ми не маємо бегемотів в Америці? Нічого б у світі вона тепер не хотіла б, як відчути на собі його вагу.

Вона й Кейлін були тепер на чималій відстані від містка, досі пливучи горічерева в чорній воді. Джоан тепер майже не бачила двох терористів — вони стали тінями. Коли вона примусила свої руки й ноги рухатися швидше, один з терористів спрямував свою рушницю на струмок, після чого хтось кинув камінець по воді.

Джоан відразу зрозуміла, що річ не в цьому, але звук був саме такий — камінець, що ковзав по воді, доторкнувся до неї три або чотири рази. Через півсекунди після плюскоту вона почула чотири виляски в повітрі, один за одним. Потім один з терористів упав навколішки, голосно застогнавши.

І тоді вона все зрозуміла.

Кулі можуть ударятися не лише об воду, а й об ґрунт, підкидаючи листя — не цілий шторм куль, не те, що вона бачила в кіно, а кілька пострілів, зроблених один за одним. Це вона бачила на полюванні на голубів. Виляск рушниці, потім батько заряджав її — й знову такий самий звук.

Вона знову подивилася на терористів і побачила, що то Роббі Монтґомері впав навколішки на землю. Вона впізнала його по широких плечах і метлянню його куртки. Другий терорист кинувся бігти.

Хтось стріляв у терористів. Спалахнуло кілька вогників, певно, спричинених пострілами. Вона бачила їх між деревами. Роббі Монґомері впав на лікті, а потім узагалі перестав ворушитися. Вона вже не бачила в ньому людини — він став темною формою в багнюці. Купою листя. Колодою.

Другий терорист іще втікав.

Джоан обернула голову на другий берег струмка й нарешті побачила, що підходить поліція. Їх було дві групи, й вони рухалися трикутниками: один чоловік попереду, два позаду, по обидва боки від нього, й це нагадувало гусей, але був ще один чоловік позаду.

Між деревами наближалася й третя група, рятувальники підходили звідусіль, але вони були не досить вишикуваними, збитими докупи — така собі маса піднятих рушниць, націлених невідомо під якими кутами, й вони підходили мовчки. Кулі літали — вона чула їх, одну за одною, свистячі звуки в повітрі, супроводжувані пострілами з рушниць, які ставали дедалі гучнішими. Бахкало все більше рушниць. Усе більше куль літали над нею, впиваючись у землю за кілька футів від неї. На воду кулі більше не падали після того першого залпу, але вони все ще літали близько.