Джин Филлипс - Королівство жахів

Звуки позад неї змінилися, там більше не було тріску. Були кроки, повільні й обережні.

Чоловіки наближалися, й вона не мала жодного уявлення, чи то вони вже за десять кроків позад неї, чи десь на сусідньому акрі, а поліції тут поки що нема. Коліно ледь витримувало її вагу, а зап’ясток не ворушився, й вона не могла рухатися доволі швидко. Гострі камінці впивалися в її голу ступню.

Незабаром вони помруть, подумала вона й відчула ненависть до себе за цю думку.

Ні. Вона не тварина. Вона вміє не лише боротися або втікати. Вона взяла Лінкольна за руку й прошепотіла йому, що дядьки з рушницями наближаються, й він побіг із нею, але він дуже шарудів листям, а біг повільно.

Вони не зможуть зробити цього.

Вони не зможуть утекти від убивць.

Кроки, кроки.

Вона знову почула дзюрчання струмка, десь близько, почула, як вода розбивається об скельний ґрунт. Лінкольн оступився й мало не впав, й вона підняла його однією рукою й подала вперед, обережно опустивши на обидві ноги, й вони обоє рушили далі.

Вона подивилася вгору, на дерева. Вони могли б залізти на них. Не один з цих дубів мав розлоге гілля й розвилки, які вели вгору, до темного неба. Але якщо їх там побачать, то втікати вже не буде куди, й вона не певна, що зможе його підняти, й вона не має часу, щоб подумати про це — але ж треба буде його підняти, треба буде його підняти. Власне, треба знайти для нього безпечніше місце.

Ні, не дерева. Вона озирнулася навколо, ще перебуваючи в русі, але оглядаючи ландшафт, мереживо тіней і місячного світла та подекуди святкові прикраси, що звисали з дерев. Попереду вона побачила кущ заввишки по її плече й густо вкритий листям. Вона підвела Лінкольна до нього й засунула руку між гілки, перевіряючи, чи там немає колючок, а вже потім підняла нижні гілки й облаштувала під ними місце для сидіння.

— Залишайся тут, — сказала вона синові, легенько впершись рукою йому в спину й спрямовуючи його. — Лягай на живіт і заповзай сюди. Сиди там тихесенько. Не клич мене. Не говори ні слова. Я повернуся до тебе, але якщо ти зробиш найменший шум, вони тебе вб’ють.

Він захникав, але разом з тим поліз під кущ, і вона не хотіла дати йому шансу засперечатися з нею і не хотіла дати собі шансу поміркувати про те, що вона робить.

— Зникни, — сказала вона йому, уже звівшись на ноги, використавши останню секунду, щоб покласти руку йому на голову — на її чудовий вигин — коли вона опустила гілки на місце.

Він зник, за винятком своїх ніг, тож вона нахилилася під гілки і трохи зігнула йому ноги.

Після чого, спотикаючись, побігла далі, що примусило її почувати себе як патетична героїня в кінофільмі жахів. Вона знехтувала біль у коліні й зробила свої кроки довшими. Павук завбільшки з пляжний м’яч висів на дереві з електричною лампочкою всередині, з розгойданими лапами, загадковий і незвичайний. Він посміхався, навколо його ікол скапувало червоне.

Вона подумала, що Лінкольн залишатиметься у своїй схованці, по-перше, тому що вона так йому наказала, а по-друге, тому що зовні панувала темрява й він не знав, де він є. Він не був схильний до блукання, а надто коли хвилювався. Він залишиться там, де є. Але шум — то інша річ. Вона не вірила, що він сидітиме зовсім тихо.

Вона гупала ногами з усією силою, з якою тільки могла. Листя шаруділо під її ногами, перетворюючись на пил. Вона схопила по дорозі гілку й переламала її навпіл. Їй здалося, що вона створювала стільки шуму, як слон, а не як жінка. Коли вона подумала, що вона вже далеко від Лінкольна, то вигукнула коротке стакато: «Ах!» — яке, вона думала, долетить далеко. Вона дихала тривалими й гучними подихами. Притискала свою поранену руку до живота. Знову почала гучно тупотіти, рухаючись так швидко, як тільки могла, бо, хоч вона й хотіла привабити їх до себе, помирати їй не хотілося.

Вона чула, як чоловіки, невпинно переслідуючи її, самі створювали гучний шум. Вона відчувала втіху, пристрасть до крові й страх.

Вона поминула оселю слонів, а ліворуч від себе побачила непоказну багатоповерхову будівлю з написом великими літерами ЛАБОРАТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЕЛИКИХ ТВАРИН. Сріблясті жолоби й металева черепиця на даху сяяли в місячному світлі. Вона посувалася вперед, листя й гілки лоскотали й ляскали її по шкірі. Вона поминула низьку лінію гарбузів, у яких горіли електричні лампочки. Її коліно боляче пульсувало, й вона подумала про вчительку, про її шкандибання й подумала, що вона тепер у безпеці, заховавшись за каруселлю. Подумала про руки Кейлін, які трималися за її блузку, і їй стало бракувати тепла дівчини, й вона навіть нічого не мала проти її бездумного базікання, а волосся в дівчини таке гарне, воно палахкотіло, немов червоні стрічки.