Ингрид Нолль - Аптекарка

Як завжди під час складання планів, я стала безтурботнішою. Звісно, я не могла одразу ж мучити Левіна розлученням. Сваритися з ним, коли він щойно втратив чотири різці, було б нечесно. А все ж я таки зловтішалася через відчуття вищої справедливості: тепер його зубний протез постійно нагадуватиме про один флакончик.

Після того як він мене майже задушив, я не переймалася Дітером. Звісно, загалом він був людиною певної цінності, але за інших обставин… Я мусила визнати, що саме його бурхливе минуле мене вабило.

А тепер ні з того ні з сього з’явився третій чоловік: Павел. Милий мужчина, якому час від часу треба протирати окуляри чи вичищати з бороди засохлий яєчний жовток. Які в мене шанси? До цього часу в мене склалося враження, що хоч я й подобалася Павелу, але все ж він міцно тримався матері своїх дітей.

Коли після обіду голод погнав мене з ліжка, я не підходила до телефона, який розривався. Заварила чай і вкинула до рота холодний ростбіф. Під час їди ставала все голоднішою ― навіть Тамерлан, здавалося, не готовий був задовольнятися одним лише котячим кормом. Тож ми розділили на двох консерву тунця. Свою половинку я змішала з каперсами, кетчупом, сирою цибулею та лимонним соком.

Увечері хтось подзвонив у двері. Я підкралася до вікна й визирнула назовні. Павел дивився на мене переляканими очима. Мабуть, я здавалася дуже блідою.

— Ти захворіла? — запитав він, адже на мені досі був ранковий халат.

— Може, трішки: шок пронизав мене до кісточок.

— Як справи у нашого душителя? — запитав він.

Я знизала плечима.

— Можливо, він уже й помер, — сказала я.

Павел здивовано підійняв брови. Він зателефонував у лікарню.

Інформацію про стан здоров’я Дітера мали право отримати лише його родичі, повідомили йому. Я знала про це ще з випадку із Марґо.

— З цього я роблю висновок, що він живий, — сказав Павел. — А як там твій чоловік?

Я запевнила (але Павел мене не зрозумів), що Левін надто довго був моїм чоловіком і що я не хочу його відвідувати за жодних обставин.

— Уже все одно надто пізно, — сказав Павел. — У лікарнях о п’ятій подають вечерю, о восьмій уже треба спати. Натомість будять там уже о шостій. Щоправда, можна спробувати зателефонувати черговій сестрі.

Я не хотіла.

Ми разом випили чай.

— Де ти залишив дітей? — запитала я.

— З ними зараз сидить сусідка й читає їм «Гайді», — сказав він, а я відчула невеличкий укол.

— Красива молода сусідка? — запитала я, зробивши невдалу спробу іронізувати.

Павел усього лише всміхнувся на це.

Хай там як, але він увесь цей час хвилювався за мене, але він батько, що виховує дітей сам, тож йому невдовзі знову треба йти. Мені ж стало краще, адже від Павела йшов якийсь позитив, якого мені так бракувало в моїх дотеперішніх мужчинах.

Наступного дня у мене були сили провідати Левіна в лікарні. Він лежав у палаті на два ліжка. Спершу я побачила лише якийсь чудернацький профіль, який дуже нагадував мурахоїда. Левінові ділянки рота й носа були зашиті, перев’язані, набряклі й налиті фіолетовим кольором. Він не міг говорити й, докладаючи зусиль, утягував повітря крізь трубочку, яка криво стирчала з носа.

— Як у тебе справи? — запитала я між іншим.

Він у розпачі закотив очі до неба.

— Ну що ж, зціп зуби й терпи! — сказала я, зловтішаючись.

Посидівши біля нього якийсь час, я знову захотіла побалакати. Чи варто розповідати йому продовження історії Дітерового гніву? Левін дав зрозуміти, що він уже все знає. Він написав на аркуші паперу, що приходив полісмен, щоб його допитати, але зрозумів, що Левін не може висловлюватися. Та все ж поліцейський прохопився, що й Дітер тяжко поранений і зараз перебуває у тій самій лікарні у відділені інтенсивної терапії.

— Він виживе? — запитала я.

Левін цього не знав.

Я показала свої сліди на шиї, Левін оцінююче кивнув. Ми зараз були товаришами у нещасті. Про батьківство говорили настільки ж мало, скільки й про розлучення.

— Тобі щось принести? Книжки, сік, пудинг? — запитала я.

Левін написав: «Путівники, комікси, щось некисле пити, може, банановий сік».

Я пообіцяла все виконати.

Тоді подалася до реанімаційного відділення неподалік. Чергова сестра нічого не розповіла мені про прогнози одужання, натомість пояснила, що до щойно прооперованих пацієнтів відвідувачів не пускають.

Прийшовши додому, я зразу ж зателефонувала Павелу.

— Нам приїхати до тебе чи ти прийдеш до нас? — запитав він.

Дітям у мене було добре: на щастя, у мене ще залишилося молоко та какао-порошок, а у зв’язку з порою року — ціла купа різдвяних смаколиків.