Ингрид Нолль - Аптекарка

Наступного ранку в мене було похмілля, однак це не є поважною причиною, щоб не йти на роботу. Обоє чоловіків спали. Голова розколювалася, я сиділа на кухні й сьорбала міцну каву. Моя ситуація знову заплуталася. Під час похмільного сніданку до мене явився привид Марґо і сказав, що раніше її ділили між собою двоє друзів, тож тепер настала моя черга.

Охоплена сумнівами, я сіла в машину. Зараз, узимку, о сьомій ранку було ще темно, у садках перед будинками світилися прикрашені ялинки. У дитинстві вони нагадували мені про наближення Різдва та полегшували темну дорогу до школи. Однак відтоді на свята я поверталася додому радше неохоче, тож передала ці обов’язки своєму братові, який міг у такий спосіб показувати батькам онука. Цього року я святкуватиму з двома кримінальниками, а не у вузькому колі власної маленької сім’ї. Я не просунулася ні на крок.

Наступного вечора Левін теж був милим та уважним; ми були самі. Я обережно запитала, чи не бракувало грошей.

Левін кинув на мене уважний погляд.

— На щастя, ми не віддали за мій викуп усю суму, інакше нам би не вистачило коштів на повернення додому та на кількаденну відпустку.

Я поставила кілька безневинних запитань про слідчий ізолятор, бо мені й досі видавалося неймовірним, що Левіна запроторили за ґрати через дорожньо-транспортну пригоду.

Левін розповідав, що родичі постраждалої жінки його мало не лінчували і що тільки поліція врятувала його від розлюченого натовпу.

— А скільки років було тій жінці? — запитала я.

— Мабуть, тридцять.

Дітер згадував старшу жінку, то була перша невідповідність. Другою невідповідністю було те, що засмага у Левіна була значно інтенсивніша, ніж у Дітера. Проте свої сумніви я залишила при собі. Можливо, мої побоювання були абсурдними. Адже обидва чоловіки поводилися приязно. Відтоді, як не стало Марґо — про яку, до речі, ми більше не згадували — сексуальний апетит Левіна покращився. Було очевидним, що вона тримала його у своїх тенетах. Дітер натомість уникав прямих зустрічей зі мною сам на сам. Не було ані бесід, ані нових ніжностей.

Будучи фармацевтом, я жартома проходила тести на вагітність, до того ж іще задовго до одруження з Левіном. І ось, незадовго до Різдва, це сталося. Вперше в моєму житті тест був позитивним.

Звісно ж, я знала, що на ранніх стадіях відсоток неточності був високим, тож певну ясність могла внести лише ультразвукова діагностика. Тим часом внутрішнє чуття підказувало, що я таки вагітна. Зранку через нудоту я не могла їсти, але вже близько дванадцятої мене неабияк тягнуло з’їсти свіже тістечко з дріжджового тіста, полите жовтим пудингом та з трьома вишеньками зверху, тож я вибігала до пекарні поблизу, навіть не накинувши пальта — у самому лише білому кітелі, і купувала собі одразу чотири таких смаколики.

Якщо до того мене важко було назвати нормальною, то тепер я стала справді божевільною. Від кого була дитина? Я б абсолютно не заперечувала, якби така неморальна вагітність спіткала якусь блудницю, скажімо, Марґо, але аж ніяк не пані Геллу Морман-Ґрабер. Я хихотіла сама до себе, ридала в машині, воліла розповісти про це цілому світу й водночас вважала, що поки краще зберігати мовчанку.

Постало питання, чи варто було зберегти дитину від двох таких сумнівних тат. У мене й раніше вже була нагода народити дитину, не маючи чоловіка — але я намагалась уникнути такої можливості через почуття відповідальності (щоправда, не завжди старанно, інакше б не доводилося робити тести). Тепер же в мене був один зайвий тато, а це знову халепа.

Я б так хотіла обговорити свою вагітність із Доріт, але мені здавалося, що ще не час. Лише Тамерлан запропонував себе як психолога, тож я часто користувалася його послугами. Щоб не нашкодити, я більше не вживала ні грама алкоголю, витискала апельсиновий сік (і блювала), а також довго прогулювалася на свіжому повітрі.

«Першій живій істоті, яку зустріну вдома, розкрию свою таємницю», — нарешті вирішила я, немов під якимось невротичним примусом. У казках героїня б думала про якогось собаку чи котика, я ж уявляла собі когось із моїх чоловіків. Щоправда, коли повернулася додому, то об мої ноги потерся лише Тамерлан. «Порше» стояв перед будинком, але вдома не було ані Левіна, ані Дітера. Я піднялася сходами нагору, горішня квартира теж була порожня. Нарешті я зібралася з духом і вийшла на мансарду. Левін стояв біля того самого вікна й плакав.

Я тихо підійшла до нього й поклала руку йому на талію. Чоловічі сльози змушують мене танути, немов шоколад на водяній бані.