Ингрид Нолль - Аптекарка

— Лише одна пробна поїздка, — сказав Левін, коли ми їхали одного вечора у четвер до Фірнгайма моєю машиною, бо його «порше» надто впадало в око.

Герман Ґрабер полюбляв рано лягати спати, а прокидатися пізно. Лежачи, він переглядав усю телепрограму, оскільки ж погано чув, то користувався навушниками. Це було перевагою, адже він не чув інших звуків у домі, навіть якби там розірвалася бомба. Він не боявся грабіжників, адже цінні папери та гроші зберігалися у банківському сейфі.

Інтер’єр будинку був солідним, витриманих тонів і мерзотним. Брудні портьєри, різьблені дубові шафи, почорнілі панелі. Старий точно не тужив за срібними скриньками чи порцеляновими фігурками своєї дружини, бо яка йому користь із тих пилозбірників.

Звісно ж, у Левіна був ключ.

— Мені потрібно дещо спаяти, — пояснив він Марґо.

У Германа Ґрабера була хай і старомодна, але повністю укомплектована майстерня. З цікавістю дівчина провела поглядом автомагнітолу, яку Левін притиснув під пахвою.

Поки ми з Марґо складали на кухні дієту для дідуся, Левін приніс із машини «трояндоподібний бур». Він уже давно придбав цю ручну бормашину.

У руках із нею прошмигнув угору по сходах, дістав із мисочки протез Германа Ґрабера на дві щелепи, адже знав, що його дід лише раз на тиждень — у суботу, коли він звик приймати ванну — клав щелепи з очисною таблеткою у воду. Серед тижня, як-от сьогодні, протез залишався на ніч у порожній мисочці на батареї ванної кімнати.

Левін просвердлив у двох великих кутніх штучних зубах своїм буром дві крихітні дірочки, розмір яких, щоправда, давав можливість вкласти до кожної з них отруйну пігулку. Помістивши цю дозу, він наклав зверху тимчасову тонесеньку пломбу, яка б мала розчинитися під дією слини.

Закінчивши справу, Левін поклав протез назад до мисочки, а бормашину та автомагнітолу відніс до автомобіля. Зайшовши до нас на кухню, мав розслаблений вигляд.

— Радіо знову працює, — звернувся він до Марґо. — Щось чути за Дітера?

— Ніц.

— Тобто він може постукати у двері будь-якої миті? — запитав Левін.

— А тоді: «Добраніч, Марі!» — відповіла вона.

Ми пояснили їй, що хочемо сьогодні сходити в кіно, і розпрощалися.

У Гейдельберзі ми пройшлися центральною вулицею, щоб іще зустріти когось із людей — у цьому не було нічого складного — тоді випили на театральній площі еспресо й із запізненням зайшли на вечірній сеанс, тож на нас усі витріщалися.

Лише після фільму Левін зізнався, що наш візит на віллу не був ніякою генеральною репетицією. Прямо посеред вулиці я впала в істерику.

Цієї ночі ми лежали разом у моєму ліжку й заважали одне одному безперервним крутінням. Раптом я зірвалася на ноги й одяглася.

— Вставай, Левіне. Поїхали на віллу, повернемо усе так, як було! — наказала я.

Але його пестощі, що били фонтаном, та моя велика втома завадили цьому.

О восьмій я мусила розпочинати роботу в аптеці, Левін повинен був одразу ж зателефонувати, як тільки отримає звістку з Фірнгайма. Він устав дещо пізніше, ніж зазвичай, тоді вийшов з котом у сад, пішов до поштової скриньки, дістав звідти газету й простежив за тим, щоб обмінятися вітаннями з сусідами.

— Ви незабаром захворієте, Гелло, — сказала моя шефиня. — Я по вас бачу.

Я запевнила її, що в мене просто «ці дні», а я тоді завжди маю вигляд трупа. Вимовляючи це слово, я похлинулася, тож дихала, як астматичка.

Директорка несхвально похитала головою.

— Ідіть краще додому, — порекомендувала вона. — У клієнтів залишаться не найкращі враження, якщо вони заразяться від аптекарки.

— Усе справді добре, — поклялася я. — Якщо ви дозволите, я можу прилягти на десять хвилин у підсобці.

Цей час я використала, щоб ретельно намалюватися. Тим часом настала майже одинадцята. Може, за всі ці роки отрута втратила свою дію? Я щиро на це сподівалася.

Як тільки рожевощокою я повернулася назад за прилавок, задзвонив телефон. Левін сухо повідомив:

— Мушу повідомити тобі сумну звістку. Мій дід помер. Можливо, я пізніше ще раз зателефоную, але зараз мушу негайно виїжджати до Фірнгайма.

Я відповіла йому так само формально, адже моя керівниця підслуховувала:

— О Боже! Мені дуже шкода! Коли це сталося? Тобі телефонувала покоївка?

— Ні, особисто лікар. До зустрічі!

— Щось сталося? — запитала мене допитлива директорка.

Я кивнула.

— Помер дід мого хлопця; але він був старий і хворий, тож цього й слід було очікувати.

— Хочете сьогодні піти раніше? — запитала вона.