Ингрид Нолль - Аптекарка

Я вжахнулася. Через силу промовила:

— Гарна мрія, яка може стати реальністю і без убивства.

— Відносного вбивства. У нього декомпенсована серцева недостатність. Сімейний лікар точно знає, що дід може померти будь-якої миті.

— Ну, то дочекайся.

— Я не можу більше чекати. У мене борги.

Йшлося не про «порше», сказав він, чоловік Марґо його шантажуватиме.

— Він мене прикінчить, якщо не отримає те, що йому треба.

У мене голова пішла обертом. Левін, претензійний студент із порядної родини, мій перший хлопець, із яким видавались доречними думки про одруження та сімейне життя, загруз у дурних махінаціях, про які я знати не хотіла. З моїх очей ринули сльози.

Левін мене обійняв, гладив волосся й цілував. Коли ж я нарешті відірвалася від його вологої від сліз сорочки, то побачила, що й він мав нещасний вигляд.

— Левін, — промовила я, схлипуючи, — почнімо все з нуля. Я забуду все, що ти щойно сказав, а ти повернеш дідові столові прибори та прикраси.

— Щоб він дізнався, що це вчинив я, ― адже він думає, що попередниця Марґо.

— Зізнайся й попроси пробачення!

— Він позбавить мене спадщини.

— Ні, він пробачить грішникові, який покаявся.

— Ніколи! Але якщо ти так наполягаєш… Де воно?

Я підвелася й дістала зі своєї скриньки для прикрас золотий ланцюжок із модерною підвіскою, браслет із зеленою емаллю та брошку у формі змії.

Тоді принесла з кухні виделку й ніж для нарізання м’яса, набір для риби та красиві чайні ложечки. Ще кілька речей забула, усе інше поклала на стіл перед Левіном.

— Придане моєї бабусі, — повідомив він так, начебто бачив ці речі вперше. — Це все належало їй, а не моєму дідові.

Я бавилася ланцюжком, який пасував мені так добре, немов якийсь закоханий ювелір виготовив його спеціально для мене. Для чого він старому чоловікові? Яку цінність становив для нього благородний сервіз, якщо він день у день обходився погризеною ложкою та погнутою виделкою? Я знову спакувала коштовності.

Мій тато завжди привозив з відряджень маленьке мило, гель для душу, аркуші паперу з назвою готелю, а також крихітні паковання масла. Такі звичаї вкорінюються, тож і я зробила великі запаси різних аптечних пробників. Тут, у лікарні, щодня збираю запаковані залишки сніданку чи вечері: плавлені сирки, мармелад, нарізану ковбасу і навіть яблука та банани. А пані Гірте без жодних слів кладе на мою тумбочку свою здобич. Нещодавно Павел прийшов разом із усіма трьома дітьми — досить пізно ввечері, але якщо лежиш у першому класі, то години для візитів не такі обмежені — і я змогла запропонувати їм повний пакет різних харчів.

Ми саме пили наш червоний чай. Лєне теж захотіла спробувати, тож широко роззявила рота, щоб туди помістилася груба біла порцеляна. Фрау Гірте зовсім не цікавилася дітьми, тож одразу ж розгорнула свою книжку. Обидва старших, на жаль, дуже нагадують свою матір, при цьому це «на жаль» зумовлене моєю заздрістю, адже діти красиві, немов з картинки. Щодо найменшого, на щастя, важко сказати, в кого він удався.

Коли мої відвідувачі попрощалися, ще не настала ніч. Але пані Гірте майже нетерпляче сказала:

— Розпочнімо сьогодні раніше. Можливо, я вчора заснула, адже не збагнула, чому чоловік Марґо мав би шантажувати Левіна…

Кілька років тому Левіна та Дітера — чоловіка Марґо — затримали на грецько-турецькому кордоні. У системі опалення їхньої машини виявили кокаїн; машину конфіскували. Вони домовилися, що в такому випадку Дітер візьме всю провину на себе, адже інакше Левін точно знав, що дід позбавить його спадщини остаточно, як тільки довідається про проблеми внука з законом. Зі свого боку, Левін мав роздобути гроші, найняти видатного юриста з адвокатом, якщо вдасться — внести заставу, щоб Дітер вийшов на свободу. Не вдалося. Герман Ґрабер не дав жодної марки й ні на мить не повірив історії, яку виклав йому Левін: якийсь невідомий врятував його життя, заступившись за нього перед вуличними грабіжниками, але потрапив до в’язниці через нанесення тілесних ушкоджень, які зрештою були самозахистом.

— Ти, мабуть, сам у це не віриш, — усе, що сказав тоді дід Ґрабер.

Дітер повідомив Левіну, що (після двох років у турецькій в’язниці) вимагає величезного відшкодування. Адже він не мав би розраховувати на те, що роками чекатиме на смерть Германа Ґрабера.

— Ти вживав наркотики? — запитала я.

Левів заперечував; правда, він приторговував ними ще в школі, але після цієї історії повністю зав’язав із цим ділом. Дітер був старший за нього і майже профі, але й він не вживав кокс більше норми (та й то лише на свята).