Джо Хилл - Пожежник

Джим зиркнув у темряву, а тоді знову поглянув на них.

— Слухайте. Я не хочу вас розстрілювати. Краще відійти у воді. Тихіше. І не важливо, що ви не приспані. Холод заколисає вас за якісь десять хвилин. Це буде як фінал «Титаніка». До того ж, якщо я стрілятиму, то можу продірявити судно. Незручно вийде, знаєте. Виручіть мене. Знімайте жилети. І з малого також.

— То ми або знімаємо жилети, — сказав Джон Руквуд, — або ви нас пристрелите. Так воно буде?

Він поволі зісмикував рукавицю з лівої руки.

Джим кивнув.

— Як щодо третього варіанта? — запитав Джон, стягнувши рукавицю і пожбуривши її геть. Павутина луски на його долоні палала золотим сяйвом.

— Не цього разу, — відповів Джим і вистрелив Пожежнику в живіт.

Джон торкнувся пупа. Його руки досі сяяли: рана, здавалося, кривавиться світлом, а в долоню, мов у блюдце, стікали золотаві цівки. Джон був повен золота, і тепер воно витікало з нього. Хвиля гримнула у бік судна — їх труснуло з такою силою, наче катер наскочив на скелю, — і Джон мішком повалився на палубу.

Еллі силкувалася закричати. Гарпер краєм ока бачила дівчину: рот Еллі розтулився, жили на шиї з силою випнулися, неначе вона задихалася. Якщо Еллі й кричала, то в ту мить Гарпер геть нічого не тямила. Вона чула тільки глухе, важке гупання власного пульсу у вухах.

Гарпер опустилася на одне коліно, хапаючись за Джонове плече і поволі повертаючи його до себе. Брудна вода, що хлюпала на палубі, вже почала багровіти від пролитої крові. Обличчя Джона стало блідим від болю й шоку. Гарпер намацувала рану, не перестаючи думати: «Тиск, припинити кровотечу, оцінити завдану шкоду».

— Ох, — з вуст Джона вирвався слабкий подих. — Ох! Мене прострелили наскрізь.

— Прокляття! — гаркнув Джим. — Тепер уся палуба в крові.

— Джоне, — заговорила вона до нього, — Ой, Джоне. Джоне, коханий. Залишайся тут. Залишайся зі мною. Не покидай мене.

— Відійди від нього. Підводься і знімай жилета, або й собі отримаєш кулю. Мені б цього не хотілося. У воді відійти легше. Простіше, — мовив Джим, однак Гарпер його не слухала.

Кров стікала Пожежнику в долоню, шипіла, а тоді випаровувалася. У повітрі запахло паленим. Гарпер не плакала, проте Джон плакав.

— Мені шкода, — промовив він. — Я був таким зарозумілим. Таким зацикленим на собі. Самовдоволеним. Тепер я бачу це, я був таким... я відчайдушно жадав уваги... хотів тебе вразити. Вибач мені, Гарпер, що не був кращим для тебе. Якби я тільки міг бути кращим.

— Ти досконалий. Найдосконаліший на світі. Ти робиш мене щасливою. Змушуєш сміятися. Я за все життя так не сміялася, як з тобою. Тобі нема за що вибачатися.

Його губи скривилися у кволій посмішці.

— Хіба за одне. Вибач, що не спопелив того довбня з пістолетом до того, як він у мене вистрелив. Але краще пізно, ніж ніколи, — очі Джона спалахнули золотим вогнем, засяяли, мов електричні котушки, повні струму.

Рука, схована під його тілом, спалахнула червоним полум’ям.

— Пообіцяй, що зробиш дещо для мене, — попросив він. — Пообіцяй мені. Пообіцяй одну-єдину річ.

— Так, коханий. Що завгодно. Що завгодно для тебе, Джоне.

— Живи.

Гарпер відскочила від нього. Джон підвів підборіддя, розтуляючи рота. Джим загорлав: «Якого хріна!» — а тоді струмінь жовтого полум’я порснув з розтуленого рота Пожежника. Джим здійняв руку. Полум’я розтікалося жовтим гумовим комбінезоном, роз’їдаючи матеріал. Чоловік потягнувся до дверей, щоб втримати рівновагу. Катер вкотре наскочив на хвилю: Джим заточився, нестямно замахавши на всі боки пістолетом, а тоді тицьнув ним у бік кабіни. Пролунав гуркіт пострілу. Шкіпер кинувся на підлогу. Тріснуло вікно.

Озброєний вартовий постав з-за Джима, здіймаючи автомат. Гарпер саме спиналася на ноги. Судно знову струсонуло, дівчина поточилася на м’яке і тепле тіло сплячої Рене Ґілмонтон.

Пожежник спалахнув за одну мить, з м’яким, глухим «паф», неначе хтось жбурнув запаленого сірника в кучугуру листя, просякнутого гасом. Він перетворився на вируюче жевриво, гніздо, з якого поволі зринав птах. Велетенська доісторична істота з широко розправленими крилами. Загуркотів автомат, роздираючи на скалки палубу.

Катер захитався, підхоплений високою хвилею. Еллі вхопила Ніка, вискочила на сидіння й стрибнула. Гарпер ухопила Рене, дотягнула жінку до борту, а тоді стрибнула, відчуваючи, як щось у неї в животі, в паху, роздирається. Позаду горлав чоловік. Угору здіймалося жовте сяйво.