Джо Хилл - Пожежник

Коли вони ще були на шосе, небо огортали тьмяні рожевуваті сутінки. Але тут, у затінку дерев, в усій своїй величі панувала повноцінна ніч, теплою пітьмою розповзаючись поміж сосон. Крізь просвіт у деревах Гарпер помітила гирло річки — дзеркально-чорна водна гладінь тягнулася під рум’янцем неба. Удалині було видно розсип електричних вогників: десь там ховалося містечко.

Пожежник знову нахилився вперед.

— У вас досі є електрика. А як щодо мобільного покриття? Мені цікаво, як усім тим людям вдалося повідомити вам про наше прибуття.

— Ми дуже вдячні всім, хто поділився з нами їжею! — вигукнула Рене.

Гарпер була вдячна усім тим, хто виставляв для них їжу, але тільки не тому, хто вирішив, що може позбутися зіпсутої болонської ковбаси, згодувавши її вагітній жінці. У шлунку немов роїлися черви.

— Ага, подекуди електрика лишилася. Правда, з перебоями, і то часом довгими. Мобільного покриття немає, але на Мачіазі є справна наземна лінія. Про це губернатор потурбувався, а з тими, що живуть подалі, ми тримаємо зв’язок по радіо, — Джим міркував якусь мить, кермо під рукою легенько вібрувало, а тоді повів далі: — Нині люди з півдня прибувають зрідка. Шлях ще перекритий пусткою. Нових людей взагалі прибуває обмаль , та навіть коли це стається, то найчастіше мандрують вони з півночі. З Канади.

— Скількох ви вже врятували? — запитала Гарпер. Вона подумала, що розмова може відволікти її думки від нудоти, яка все дужчала.

— Шістсот дев’яносто чотири людини: чоловіків, жінок і дітей, — виголосив Джим. — А з вами то вже буде шістсот дев’яносто дев’ять. Ой, ні, рівно сімсот буде, разом з дитям! Про дитя забувати не можна!

— Нам треба буде поговорити про це, — сказала Гарпер. — Щодо його опікунів, якщо він народиться здоровим.

— Тобто?

— Медичної літератури я вже давненько не читала, та з того, що чула востаннє, випливала гіпотеза, що діти, яких народили заражені лускою матері, самі навряд чи будуть інфікованими.

— Боюся, моя обізнаність у медицині обмежується накладанням пластирів на подерте коліно моєї восьмирічної доньки.

— Але ж на острові мусили народжуватися діти, якщо там майже сімсот людей. Хіба ні?

— Чого не знаю, того не знаю! — бадьоро відповів Джим.

Дерева почали розступатися, праворуч Гарпер розгледіла зарості високої трави, ділянку, вкриту вологим піском, а звіддаля — морську поверхню. По інший бік затоки стояв маяк, ковзаючи світлом ліхтарям океанськими хвилями. Він справді чимось нагадував Гарпер свічку на воді, товсту білу свічу, з тих, що запалюють дітлахам на їхній перший день народження.

— Дитина народжується незараженою, — знову почала Гарпер. — Я б хотіла взяти участь в обранні прийомної сім’ї.

— Мені про це не відомо нічого. Не чув, щоб хтось приймав до себе хворих немовлят.

— Він не буде хворим, — повторила вона, відчуваючи, що Джим не вловлює найважливішого.

Усмішка Джима розтягнулася ширше, захована за чистою лицьовою панеллю комбінезона.

— Це хлопчик? Ви впевнені?

— Так, — відповіла Гарпер. Щодо цього вона мала певність.

Вона очікувала від нього якоїсь відповіді, але Джим знову змовк. Гарпер захотіла облишити цю розмову, міркуючи, що краще буде вирішувати це питання на місці, з медперсоналом острова. Дерева лишилися позаду, а вони їхали далі й далі. Праворуч промайнув пошарпаний паркан з дощок та колючого дроту. Звіддаля Гарпер бачила яскраво підсвічений смугастий тент. Їй на думку спали містечкові ярмарки; там обов’язково мусив бути таз, у якому бовтатимуться яблука, а ще ятка, де можна купити карамельну кукурудзу.

Вони наближалися до шатра, і трава ліворуч рідшала: попереду Гарпер відкрилася вузька доріжка, що бігла паралельно стежці, якою вони їхали. Там, трохи збоку від смугастого тенту, була парковка, на якій стояло кілька автівок. Запах судна Гарпер відчула ще до того, як побачила його: нудотний запах дешевого дизельного пального. Шлунок різко скрутило. Коли до пропускного пункту лишалося лише кількасот футів, вона помітила пірс у кінці мису і брудний рибацький траулер, на борту якого чепурненьким курсивом було виведено «МЕҐҐІ АТВУД». Рампою до палуби судна тягали картонні коробки чоловіки в суцільних біозахисних костюмах.

Під напнутим шатром стояло кілька довгих складаних столів. Залізні труби, що тягнулися угорі, було прикрашено різдвяними гірляндами, які створювали химерну святкову атмосферу. Всередині ледве вистачало місця: дев’ять чи десять людей у жовтих гумових костюмах рухалися між столами. На газовому пальнику в кутку парував сталевий казанок.