Джо Хилл - Пожежник

Спали вони під столиками для пікніка, дощ дріботів по дерев’яних дошках, скрапуючи вниз, на них. Зате в містечку були біотуалети. Після тижня підтирання шматинами то була немислима розкіш. На подив Гарпер, Джон проспав усю ніч, груди рівномірно здіймалися і спадали, а на худому, зморшкуватому обличчі застиг вираз мрійливого спокою. Прокинувся він лише раз, коли Гарпер засунула шприц йому в рота, щоб порснути чергову дозу антибіотиків, та навіть тоді Джон лише видав кволий звук, здивовано хропнувши, а тоді знову повернувся до сну.

Вони пробули в наметовому містечку майже увесь ранок, вичікуючи, поки вщухне дощ. Той припинився десь по обіді, і вже невдовзі вони вирушили в дорогу. Прохолодний бриз розвівав листя на густих міцних дубах. На кожній вологій поверхні виблискували промінчики сонця, перетворюючи звичайне павутиння на заквітчане діамантами мереживо.

Гурт прямував за вказівниками «ХВОРИМ СЮДИ» на північ і схід — переважно на північ — повз ліс і озеро. Дорогою вони натрапили на складаний стіл, виставлений на узбіччі, на якому хтось поставив миску з поштучно загорнутим печивом «Орео», сталевий дзбан з благословенно прохолодним молоком та паперові стаканчики. Будинків поблизу не було видно. Столик самотньо стояв у кінці ґрунтової алейки, що вела назад до дерев.

— Свіже, — промовила Гарпер. Вона заплющила очі, насолоджуючись крижаним ковтком. — Усе це тут зовсім нещодавно розклали.

— Ні. Звісно ж, ні. Вони знають, що ми на підході, — прохрипів з полоза Пожежник. Гарпер ледь не викашляла молоко через ніс.

Наступної ж миті всі вони, поспинавшись навколішки, зібралися довкола полоза. Джон позирав на них з-під напівзаплющених повік, його підборіддя вкривала колюча щетина, а щоки позападали, аж стільки ваги він втратив. Його обличчя було мертвотного кольору, усмішка — ласкавою, проте кволою.

— Я від того молока і сам не відмовлюся, сестро Вілловз, — промовив він. — Якщо воно не завадить моєму одужанню.

— Аж ніяк. Та я хочу, щоб ти випив з ним аспірин.

Гарпер приклала руку йому до потилиці, піднімаючи голову, і дала повільними ковтками відпити зі свого стаканчика. Вона не промовила жодного слова. Наступні десять хвилин Еллі та Рене перебалакували одна одну, поки Нік метушливо жестикулював руками: усі вони одночасно намагалися розповісти про події, що трапилися за ці півтора тижня. Погляд Пожежника безладно метався з боку в бік, часом він кивав, щосили намагаючись приділити сонливу увагу кожному з них. Гарпер сумнівалася, чи багато з цього хаосу він розуміє, втім, його брови насупилися, коли Еллі сказала, що вранці вони полишили Бакспорт.

— Ви вчотирьох мене аж до Бакспорта дотягли?

— Ні, — сказала Гарпер. — Лише Еллі.

— На щастя, твоя кістлява англійська срака не важка, — додала Еллі.

— На щастя, ти не вмієш здаватися, — відповів їй Джон. — На щастя для мене. Дякую, Еллі. Я люблю тебе, мала.

З емоціями Еллі була не дуже вправною. Вона відвернулася до дерев, зціпивши зуби й переборюючи наплив почуттів.

— Постарайся наступного разу не опинятися при смерті, — промовила дівчина, вже за мить опанувавши себе.

На ту мить усі вони, здавалося, виговорилися, і в повітрі повисла приємна тиша, яку порушували тільки посвист прохолодного вітерцю серед дерев і щебетання пташок. Гарпер збагнула, що тримає Джона за руку.

— Може, в нас вийде дістати для мене милиці, — сказав Пожежник. — Чи змайструвати. Мені не хочеться й далі вас обтяжувати.

— Не забігаймо наперед, — мовила Гарпер. — О цій же порі вчора я навіть не була певна, чи проживеш ти ще бодай день.

— Було так кепсько?

— Друзяко, — сказала Гарпер. — Я вже думала, твій вогник згас.

— Ха-ха, — відповів він. — Кумедно, Вілловз.

Наступну добу Джон переважно спав, прокидаючись тільки поїсти. На вечерю було холодне рагу з яловичини, яке залишили на узбіччі у глибокому сталевому горщику. Мисок цього разу не було, тому вони по черзі сьорбали рагу з черпака.

Смак був навдивовижу густим — Гарпер аж запаморочилося в голові на хвилю, — солонувате і в’язке, рагу тануло в роті. Велика морква й маслянисті шматочки яловичини, димний присмак бурбону. Гарпер навіть не турбувало, що їжа захолола. Тієї миті їй здавалося, що кращої страви вона за все життя не куштувала. Джон не міг заковтнути більших кавалків, але подужав трохи гороху й кілька дрібніших шматочків яловичини. Коли він знову поринув у сон, Гарпер відзначила, що барви на його обличчі стали насиченішими.