Джо Хилл - Пожежник

Лише раз Пожежник зробив дещо справді бентежне. Кількома порухами рук він звернувся до Ніка. Відповідь хлопця було однозначною: він заперечно захитав головою. Тоді Нік поквапився за Гарпер і прилаштувався до неї, уникаючи зорового контакту з Пожежником.

«Що він запитав?» — поцікавилася Гарпер.

«Він майже певен, що вантажівка і досі женеться за нами. Снігоочисник. Я сказав, що вже ні, а він твердить, що чує її. Ще сказав, що коли вона буде зовсім близько, ми мусимо покинути його і тікати».

«Він хворий. Не хвилюйся. У нього все переплуталося в голові».

«Я знаю, — відповів Нік. — Мова жестів дається тобі дедалі краще».

Гарпер хотіла була сказати: «Може, я й сина навчу», — а тоді згадала, що коли все піде за планом, їй узагалі не доведеться знати свого сина. Вона віддасть його комусь здоровому. Гарпер запхнула руки в кишені кофтини й далі йшла мовчки: на якийсь час із неї стало досить балачок.

На обід вони спинились серед невеличкого березового острівця, що розташувався поміж двох смуг заміського шосе. Пагорби обабіч були всіяні почорнілими обвугленими деревами, однак на маленькому острівці у формі краплини лишилася місцина, якої не торкнувся вогонь: зелений, порослий папороттю клаптик прохолоди.

Вони попили води й перекусили сухими кренделиками. В якийсь момент згори посипав м’який сухий град, спадаючи їм на плечі, на дерева довкола, на листя й папороть. Гарпер помітила сонечко, яке скрадалося з тильного боку її долоні, тоде ще одне — на зап’ястку. Вона провела рукою по волоссю, змітаючи півдюжини сонечок на траву.

А здійнявши голову, побачила їх цілі сотні. Комахи копошилися на стовбурах дерев чи розкривали панцирі, пориваючись ковзати на вітерці. Ні: тисячі . Сонечка ширяли в повітрі, за сотні футів над ними, маленьким роїстим штормом сунучи в небі. Рене підвелася. Її руки були всіяні сонечками, немов химерними рукавичками, що сягали жінці аж до ліктів. Вона змітала їх із себе; комахи спадали, барабанячи по листках папороті. Джон лежав, наче закутаний у ковдру з комашні, поки Еллі не змела їх з нього папоротиною.

На ніч вони зосталися в руїнах котеджу, що стояв край дороги. Під натиском вогню західна стіна будинку завалилася, поховавши вітальню та кухню у завалах обвуглених патиків та паленого ґонту. Східне крило якимось дивом уціліло. Побілка на стінах, чорні віконниці, жалюзі — все лишилося в цілості. Подорожні облаштувалися в кімнаті, що колись слугувала гостьовою спальнею, де досі стояло вціліле двоспальне ліжко, навіть охайно застелене. На подушці лежав жмут висохлого, зів’ялого білого калинового цвіту. Попередній гість залишив на стіні повідомлення: «Сімейство Краутерів спинялося тут на шляху до Марти Квінн». Далі йшла дата — ще з минулої осені.

Із настанням сутінків Джон почав неспинно тремтіти і вгамувався тільки тоді, коли Гарпер пригорталася до нього під ковдрою. Він пашів жаром, але зовсім не через луску. Стійкий сухий рум’янець від лихоманки лякав Гарпер. Вона обережно притисла вухо до його грудей, дослухаючись до легень, і почула звук, як наче хтось посмиком вивільнив чобіт з багна. Отже, пневмонія. Знову пневмонія, ще й гірша цього разу.

По інший бік від Джона примостився Нік. На журнальному столику малий надибав примірник «Польового довідника птахів» Петерсона, і тепер лежав, гортаючи сторінки та розглядаючи картинки, які підсвічував собі пальцем.

«Про що думаєш?» — запитала в нього Гарпер.

«Та ось думаю, скільки з них тепер уже вимерли», — відповів Нік.

Наступного дня Пожежник був липкий від поту.

— Він палає, — мовила Рене, торкаючись кісточками пальців його щоки.

— Кумедно буде, якщо я спечуся насмерть, — пробурмотів Джон. Від несподіванки всі аж здригнулися. За увесь подальший день він знову не зронив ані слова.

Вони поволі простували крізь мрячну, гірчичного кольору імлу, крокуючи під деревами, оповитими мазкою поволокою. Їхній шлях пролягав далі на північ; уже пополудні від сонця лишився тьмяний коричневий диск, що пропалював іржавий отвір крізь пелену туману. Далі ніж на кілька ярдів у міазмах геть нічого не було видно. Здалеку Гарпер помітила незграбний мотоцикл, що спирався на зруйновану огорожу з колючого дроту. Та зблизька виявилося, що то мертва корова, чия зчорніла шкіра розтріскалася, оголивши густу зогнилу плоть. У порожніх очницях тварини дзижчали мухи. Рене, хитаючись, пройшла повз, кашляючи та прикриваючи рота, щоб не вдавитися від смороду.