Джо Хилл - Пожежник

Гарпер не дивилася на обличчя в натовпі, тож не помітила Джейкоба, поки він не схопив її й обійми. Щойно він її пригорнув, ноги стали ватяними, рештки сил покинули її і вона осіла в обіймах чоловіка.

— О Боже, з тобою все гаразд, — промовив він. — О Боже. Я так злякався.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. Це здалося їй єдиним, що мало значення в такий ось ранок, єдиними словами, які були доречні, коли тобі випало уникнути вогненного виру пекла.

— Вони перекрили всі дороги навколо, — прошепотів він до неї. — Я так перелякався. Дістався аж сюди на вéлику. Я тримаю тебе. Я тримаю тебе, моя маленька.

Він провів її крізь натовп до телефонного стовпа, біля якого стояв велосипед, який Джейкоб купив ще в коледжі, на десять швидкостей і з кошиком під руків’ям керма. Так вони й ішли: однією рукою він котив велосипед, іншою притримував її за талію, а вона поклала голову йому на плече. Вони проходили крізь натовп, решта людей прямували в бік шпиталю, у напрямку мазкого чорного стовпа диму й дощу попелу.

— Що не день, то одинадцяте вересня, — промовила вона. — Як ми маємо жити, коли щодня одинадцяте вересня?

— Житимемо, поки спроможні, — відповів він.

Вона гадки не мала, що це значило, але ці слова звучали добре, навіть слушно. Він промовив їх ніжно, витираючи їй рот і щоку сріблясто-білим клаптиком шовку. Джейкоб завжди мав при собі носовичок, старосвітська звичка, яку вона вважала страшенно милою.

— Що ти робиш? — запитала Гарпер.

— Зчищаю з тебе попіл.

— Будь ласка, — відказала вона. — Будь ласка...

За мить він спинився і промовив:

— Все чисто. Все гарно, — тоді поцілував її в щоку та губи. — Хоча й не певен, нащо я це робив. На мить мені навіть здалося, що ти викапана бідолашка з творів Чарльза Діккенса. Замурзана й чарівна. Знаєш що? Я це надолужу. Прийдемо додому й пірнемо в моральний бруд. Як тобі така ідея?

Вона засміялася. Було в нього глибоко французьке чуття абсурдності; у коледжі він навіть брав участь у гуртку мімів. І по канату вмів ходити —словом, моторний у ліжку, моторний у житті.

— Домовилися, — відповіла вона.

— Нехай хоч увесь світ палає, — проказав до неї Джейкоб, — я обійматиму тебе до самого кінця. Від мене не втечеш.

Вона стала навшпиньки й поцілувала його солоні вуста. Він теж плакав, хоча тепер і всміхався. Гарпер притулилася головою чоловіку до грудей.

— Я так втомилася, — сказала вона. — Боятися. Бути неспроможною допомогти людям.

Він кінчиком пальця торкнувся її підборіддя й ніжно підняв голову.

— Ти маєш це відпустити. Думку, що лагодити все навколо — твій обов’язок. Усюди метушитися... гасити всі пожежі світу, — він вдумливо поглянув у дим, що плив над ними. — Рятувати світ не твій обов’язок.

Це було настільки розважливо, настільки розсудливо, що вона навіть відчула біль від полегшення.

— Потурбуйся спершу про себе, — провадив він. — І дозволь потурбуватися про тебе. Нам випало так мало часу ставитися одне до одного належно. Тож ми зробимо його особливим. Зробимо його вартим чогось, і почнемо сьогодні ж.

Їй знову довелося його цілувати. Його вуста смакували м’ятою й сльозами. Він відповів на поцілунок сторожко, невпевнено, наче відкривав її для себе вперше, і цей цілунок був для нього якимось новим, загадковим досвідом... експериментом. Коли він підняв обличчя, вираз у нього був серйозним.

— Це був важливий поцілунок, — промовив Джейкоб.

Вони подалися вздовж тротуару трохи швидше. Гарпер прихилилася головою до його руки й заплющила очі. За кілька кроків він міцніше пригорнув її рукою. Її свідомість паморочилася. Вона йшла, затинаючись у напівсні.

— Агов, — сказав він. — Досить уже цього. Слухай, нам треба доставити тебе додому, тож залазь.

Він перекинув ногу через сидіння вéлика.

— Куди залазити?

— У кошик, — відповів він.

— У нас не вийде. Я не зможу.

— Зможеш. Ти це вже робила. Я довезу тебе додому.

— Це ж ціла миля.

— І всю дорогу самий схил. Залазь.

Вони так постійно бешкетували у коледжі: він саджав її в кошик і так катався. Гарпер завжди була худенькою, і навіть зараз, маючи п’ять футів зросту, важила 115 фунтів- [21] 5 футів — 152,4 см, 115 фунтів — 52,2 кг. . Вона поглянула спершу на кошик під кермом, потім на довгий пагорб, що зміївся вниз від шпиталю, звертаючи убік.

— Ти мене вб’єш, — сказала вона.

— Ні. Не сьогодні. Залазь.

Вона не могла встояти перед ним. Якась її частина від природи була схильна до пасивності й примирливості. Гарпер стала перед велосипедом, перекинула ногу через колесо й вмостилася задком у кошик.