Даніель Коул - Лялька

На одноманітній дорозі було важко згадати, як далеко лежала та сумка, тож, коли Карен здалося, що вона вже близько, жінка скинула швидкість. Помітивши її попереду, вона ввімкнула аварійні вогні, з’їхала на узбіччя й зупинилася. Упродовж хвилини Карен спостерігала за сумкою, відчуваючи себе повною дурепою, і розізлилася на саму себе, бо та залишалася абсолютно нерухомою, аж доки не ворухнулася, коли проїжджало наступне авто. Жінка увімкнула правий покажчик повороту і вже хотіла було повернутися на внутрішню смугу, коли сумка раптом нахилилася вперед.

Поки Карен чекала нагоди, щоб вийти з авто, перетнути три смуги й перелізти загорожу, серце їй у грудях шалено тріпотіло. Вона відчувала потоки повітря від авто, що проїжджали лише в кількох метрах від неї, оббризкуючи її брудом і маслянистою водою. Жінка присіла біля сумки, однак вагалася.

— Тільки не змії. Будь ласка, тільки не змії, — прошепотіла вона собі під ніс.

Коли Карен заговорила, щось у сумці знову зумисне ворухнулося до неї, і жінці здалося, що вона почула скигління. Вона обережно підчепила тонкий матеріал і розірвала з одного боку маленьку дірочку. Повільно Карен розривала все більший і більший отвір, непокоячись, але, хай би що там усередині було, воно могло кинутися прямісінько під колеса авто на шосе. Від хвилювання Карен випадково розірвала матеріал аж до половини й налякано відсахнулася, коли на гудроноване шосе висунулася голова з брудним світлим волоссям, і зв’язана жінка з кляпом у роті шалено почала роззиратися довкола. Вона глянула на Карен величезними очима, сповненими благання, і знепритомніла.

Повз охорону Нового Скотленд-Ярда Едмундс проходив, мов на крилах. Він мав бути вдома вчасно, щоб повести Тіа до ресторану, як вибачення за попередній вечір. Вони обоє причепурилися й на кілька годин радо прикинулися, що така розкіш для них є звичною справою. Вони насолодилися трьома стравами, а Едмундс навіть замовив стейк. Ілюзію зруйнувала лише запальна офіціантка, яка через увесь ресторан крикнула своєму керівнику, що й гадки не мала, як провести через касу ваучер із клубної картки «Теско».

Едмундс був у піднесеному настрої ще й тому, що нарешті знайшов потрібний лак для нігтів. Він не був упевнений, як ця інформація могла допомогти, хіба що це міг бути важливий крок для встановлення особи власниці правої жіночої руки «Ляльки». Він зайшов до офіса й побачив, що Бакстер уже сиділа за своїм столом. Навіть із протилежного кінця кімнати він міг сказати напевне, що в неї паскудний настрій.

— Доброго ранку, — життєрадісно спробував Едмундс.

— Якого біса шкіришся? — випалила вона.

— Вчора був гарний вечір, — сказав Едмундс, знизавши плечима.

— Не для Віджая Рана.

Готовий слухати, Едмундс сів.

— Він…?

— І не для жінки, котру ми впродовж років називали Елізабет Тейт. І не для Вульфа.

— З Вульфом усе гаразд? Що трапилося?

Бакстер ввела Едмундса в курс останніх подій минулої ночі й розповіла, як уранці у мішку знайшли молоду жінку.

— Сумка у криміналістів, однак, коли туди дісталася команда швидкої допомоги, вони знайшли ось це — висіло в неї на нозі.

Бакстер передала Едмундсу маленький пакетик для речових доказів, в якому була бирка, із тих, що чіпляють у морзі.

— «Кому: детективу Вульфу» — прочитав Едмундс. — Він уже знає?

— Ні, — відповіла Бакстер. — Вульф і Фінлі всю ніч провели на ногах. На решту дня їх відпустили.

Годиною пізніше поліціянтка провела шоковану жінку через метушливий офіс. Ще й досі перемазану брудом, її привезли прямо з лікарні. На обличчі й руках виднілися порізи, а скуйовджене волосся було всіх відтінків від висвітленого до чорного. Її лякав кожен раптовий шум чи новий голос.

До відділку вже дійшли новини, що особу жінки встановили. Це була Ґеорґіна Тейт, донька Елізабет. З’ясувалося, що її не було на роботі впродовж двох днів, а потім їм зателефонувала її мати, пояснивши відсутність доньки особистими проблемами. Жодних заяв про зникнення. Навіть із такої уривчастої інформації було неважко скласти докупи, що трапилося насправді, й Бакстер стало не по собі від того, як просто схилити до вбивства жінку, яка для неї завжди була сильною, винахідливою та мала непохитну мораль.

— Вона ще не знає, — похмуро сказала Бакстер, коли Ґеорґіну Тейт провели до відремонтованої кімнати для допитів.

— Про матір? — запитав Едмундс.

— Не схоже, що вона зараз готова почути це, правда?