Даніель Коул - Лялька

— Я можу принести його. Тобі не доведеться бачитися з ним знову, — сказав Вульф.

— Я заберу його вранці.

— Не будь смішною.

— Господи, Натане, просто облиш це! — закричала вона, а потім невпевнено спустилася сходами.

— Що це було? — не відриваючи очей від крихітного екрана, запитав Фінлі.

Вульф спостерігав за тим, як Елізабет вийшла на головну вулицю і зникла за рогом. У його грудях повільно починало зароджуватися неспокійне відчуття. Він глянув на годинник: 00.07.

— Відчиніть двері! — закричав він, рвонувши назад до коридору.

Стривожений поліціянт випустив ключі, даючи Вокеру час, щоб підбігти. Замок злегка клацнув і, штовхнувши важкі двері, Вульф побачив, що Рана сидів на матраці. Він почув, як Вокер позаду з полегшенням зітхнув.

… а потім, коли Вульф знову глянув на в’язня, йому перехопило подих.

Голова Рана була нахилена вперед, а обличчя набуло синюшно-багряного кольору смерті, налиті кров’ю очі неприродно вилізли з орбіт. Було очевидно, що навколо його шиї кілька разів намотали фортепіанну струну, залишаючи глибокі борозни на смаглявій шкірі. Дріт тягнувся із внутрішнього краю відкритого портфеля, помітний тепер, коли більше не був схований від неозброєного ока.

— Викличте швидку! — закричав Вульф, вириваючись уздовж коридору, а потім у темряву ночі.

Він зістрибнув зі слизьких сходів, перебіг затоплену стоянку та, звернувши за ріг, вийшов на головну вулицю, і йому по обличчю хльоснула сильна злива. Минуло менше тридцяти секунд, однак на порожньому тротуарі Елізабет ніде не було. Він пробіг повз темну вітрину магазину, знаючи, що шум грози грав проти нього. Кожне авто, що проїжджало повз, за звуком більше нагадувало літак на злітній смузі, коли вгору здіймалися бризки води, а потім падали додолу. Мільйони крапель дощу барабанили по металевих дахах припаркованих авто.

— Елізабет! — закричав він, одначе звук віднесло поривом вітру.

Він пробіг мимо провулка між двома магазинами й зупинився. Відійшовши трохи назад, він опинився перед темним закутком вузького проходу і почав удивлятись у темряву. Він повільно ступив далі, прислухаючись до того, як дощ барабанив по скляних пляшках, непотрібній тарі та іншому смітті, яке встеляло землю у провулку.

— Елізабет? — м’яко покликав він.

Потім пройшов далі. Вульф відчував, як під його ногами просідала земля.

— Елізабет?

Вульф почув несподіваний рух, а потім відчув, як його штовхнули на холодну цегляну стіну. Він простяг руку і майже схопив Елізабет за одяг, але жінка знову вибігла на вулицю.

Коли Вульф вибіг у нерівномірне світло помаранчевих ліхтарів, то відставав лише на кілька секунд. Елізабет запанікувала й необачно вибігла на дорогу. Автомобіль зупинився лише в кількох дюймах від неї, до вже й без того приголомшливого шуму ночі додався ще й розгніваний сигнал клаксона. Тепер Елізабет стояла в кількох метрах від нього. Це було дивно, однак вона витягла мобільник і, сповільнюючись, притисла його до вуха. Вульф швидко наздогнав її і побачив, що підошви її ніг вкривали бруд і кров від того, що вона босоніж бігла крізь масляні плями та брудні калюжі. Зрештою, підійшовши достатньо близько, Вульф почув, як Елізабет закричала в трубку:

— Зроблено! Зроблено!

Він потягнувся, щоби схопити її, аж раптом жінка впала на землю. Підсвідомо він кинувся слідом, не впевнений, чи був на дорозі транспорт. Елізабет вибігла на острівець безпеки посеред широкої дороги й упала на гудроноване шосе. Коли вона стала навколішки й оперлася на руки, то зрозуміла, що Вульф зупинився посеред дороги. На його обличчі Елізабет побачила вираз жаху й озирнулася, щоби простежити його погляд за мить до того, як на неї налетів двоповерховий автобус.

Вона навіть не встигла скрикнути.

Вульф повільно рушив до скрученої фігури, яка лежала на бордюрі на відстані більше десяти метрів. Він чув, як позаду гальмують інші авто, відкидаючи світло на понівечене тіло. Він відчував, як по щоках текли сльози, надто шокований та виснажений, щоб навіть спробувати зрозуміти, чому його подруга так вчинила.

До нього підійшов вражений водій автобуса, а його пасажири тим часом витріщалися зі своїх місць. На чоловіковому обличчі виднілося сподівання, надія на те, що жінка все ще могла підвестися, що, можливо, вона навіть не постраждала і його життя щойно не змінилося назавжди. Його не можна було звинувачувати, що за таких умов він не помітив жінки, яка лежала на дорозі, однак це він позбавив Елізабет життя, а тому тієї миті Вульф не довіряв своїй витримці.